Енн Файн - Борошняні немовлята

Не бажаючи знову накликати на себе гнів пана Фуллера, Саймон так і не розвернувся. Він дивився вперед і біг, а в його думках тим часом пропливали одна за одною жахливі картини. Він уявляв, як борошняне немовля плаває обличчям донизу в одному з брудних рукомийників, вода просочується через тонку мішковину — і воно плавно опускається на дно. Або як Фроґґі бере фломастер і, жадаючи помсти за витівку з присипкою, залишає на обличчі крихітки кілька своїх автографів: ніс, посмішка з вибитими зубами, два величезні вуха чи навіть щось гірше! І найстрашніше: вона, така беззахисна, лежить на підлозі переодягальні, а Джиммі Голдкрофт замахується, щоби показати всім свій видовищний і безжальний удар від воріт.

Саймон набрав швидкості. Невже, запитував він себе, батьки переживають таке щоразу, залишаючи дитя у візочку біля магазину? Тоді не дивно, що вони завжди такі понурі й намагаються якомога швидше проштовхатися до виходу. Не дивно, що вони вічно спричиняють затори на ескалаторах і в дверях, намагаючись запхати візочок туди, куди він фізично не вміщається.

Він знову не поцілив по м’ячу, і той покотився геть.

— Я з тебе, Саймоне Мартін, очей не спускаю! Продовжуй у тому ж дусі — і опісля ти в мене ще й відтискатимешся!

Усього десять ярдів [10] Ярд — одиниця вимірювання довжини. 1 ярд 91,44 см, тож 10 ярдів — це близько 9 м ( прим. редакторки ). до повороту. І тоді він нарешті зможе крутнути головою і краєм ока побачити кущ. В одному Саймон переконався напевно: безглуздо намагатися грати у футбол і пильнувати за борошняним немовлям. Ніхто не спроможний робити як слід дві справи водночас. Він постійно чув це від дорослих: «Хіба можна зосередитися на завданні, якщо ти увесь час дивишся у вікно?» та «Ніхто не здатен одночасно і слухати, і говорити. Якщо ти говориш, значить, ти не слухаєш». Це причіпки, що їх дорослі повторюють з будь-якого приводу.

І його мама — точнісінько така сама. «Саймоне, хіба ти зможеш добре виконати домашнє завдання, коли твоє радіо так реве?». Чи: «Або готуй собі тост, або грайся з собакою — роби щось одне. Ти вже спалив чотири скибки хліба!». Вона чудово знала, що Саймон не вміє робити дві справи одночасно. Нічого жахливого не сталося б, якби вона запропонувала поглядіти борошняне немовля замість нього. Врешті-решт вона ж виховала його сама-самісінька. Вона мусить знати, як воно. Вона мала б усвідомлювати, що футбольне тренування добром не закінчиться. Чи вона вже забула всі ті вечори, коли брала його з собою у спортивний клуб, щоб пограти в бадмінтон? Тоді все закінчувалося сумно. Він досі пам’ятає, як, знову і знову обдираючи ноги об ті жахливі пластикові стільці, він перехилявся через балконне поруччя і гукав:

— Ходімо вже додому, ну будь ласочка!

Раз у раз із корту до нього долинала та сама відповідь:

— Саймоне, потерпи. Ми вже майже закінчили.

Тоді він знову сідав на місце і чекав, як йому здавалося, ще п’ятнадцять годин, помираючи від нудьги, а потім питав:

— Мамо, можна, я піду поперед вас?

— Саймоне, прошу! Я вже майже закінчила. Це остання партія.

Може, так і було. Проте коли вони закінчували грати, мамина подружка Сью завжди поводилася так, ніби змордований і неприкаяний Саймон був чимось незначним і не вартим уваги, як набридлива мошка чи дощ. Вона щоразу тягнула маму в клубне кафе, щоб «хутенько чогось випити», як вона це називала. Та варто лиш було Саймону розтулити рот, щоб висловити невдоволення, йому, крім кока-коли, давали ще й прочухана.

— Саймоне, будь ласка! Гра була важкою, і я хочу пити. Всього кілька хвилин. Постарайся трошки потерпіти.

Потім він сідав за окремий столик, понуро помішуючи соломинкою свій напій, щоб випустити з нього бульбашки. Тим часом мама і Сью безупинно лопотіли: «А її чоловік…»; «Мій батько…»; «їхні сусіди…»; «А його дочка…». Він уже дев’яносто разів окинув поглядом клубне кафе. Тут не було нікого його віку. Не було з ким постояти біля ігрових автоматів. Не було з ким побазікати в туалеті.

Він повиснув на переділці між їхніми столиками.

— Чому мені не можна залишатися вдома самому?

— Вже скоро, дорогенький. Щойно ти станеш достатньо дорослим.

— Ти могла б найняти мені няню.

— Саймоне! Лише раз на тиждень! Одна година! Ти ж знаєш, що це мало не єдина моя нагода виходити у світ. Не ний!

Тоді йому було дев’ять чи десять років. Мамі вже навіть не треба було за ним наглядати. Не було загрози, що він випаде з куща і забрудниться або що його викрадуть і закопають ногами до півсмерті в переодягальні…