Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворі до Крихітки Елізабет, а вона рідко проводить з ними час.

– Вона й близько не схожа на інших дітей… надто тямуща, як на свої вісім. Що вона часом видає! – ‘‘Ребекко, – якось питає вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й відчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боїться засинати в темряві. А вони її змушують. За словами пані Кемпбелл, боягузам зась до її дому. Вони пантрують дівчинку, як два коти мишу, і до дрібниць керують її життям. Коли вона видає найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неї весь час цитькають. Повірте мені, ту дитину зацитькають до смерті. І що тут поробиш?

Справді, що?

Мені б хотілося з нею познайомитися. Вона видається мені трохи нещасною. За словами тітки Кейт, вона добре доглянута фізично…хоча насправді тітка Кейт мала на увазі, що її добре годують і одягають… але дитина не може жити хлібом єдиним. Я ні на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.

Наступної п’ятниці увечері я їду додому, щоб провести два чудові дні в Ейвонлі. Єдина біда, що всі, з ким я побачуся, спитають, чи мені подобається викладати в Саммерсайді.

Тільки уяви собі зараз Зелені Дахи, Гілберте… Озеро Блискучих Вод у блакитній димці… клени за потічком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневі смереки в Лісі Привидів… і призахідні тіні на чудовій Стежці Закоханих. У душі я шкодую, що зараз там не стою із… із… угадаєш, із ким?

Знаєш, Гілберте, я, буває, часом несхитно вірю, що сильно тебе люблю!»

Лопотливі Тополі,

провулок Примар,

Саммерсайд

10 жовтня

«Вельмишановний сер, —

Саме так розпочинала свій лист закохана бабуся тітки Чатті. Правда, миле звертання? У якому захваті мав би бути дідусь, відчуваючи свою вищість! Тобі б не хотілося читати таке, замість, ‘‘Найдорожчий мій Гілберте’’? Проте загалом я тішуся, що ти – не дідусь тітки Чатті… що ти взагалі не дідусь. Прекрасно думати, що ми молоді й перед нами – ціле життя… спільне життя.

( Кілька сторінок пропущено. Вочевидь, Енн таки знайшла підходяще перо. )

Зараз я сиджу на підвіконні й дивлюся, як дерева колишуть гіллям на небі кольору бурштину, і на гавань удалині. Учора ввечері я так гарно прогулялася на самоті. Мені дійсно треба було кудись пройтися – Лопотливі Тополі охопило маленьке сум’яття. У вітальні ридала тітка Чатті, бо її образили, у спальні ридала тітка Кейт, бо в той день була річниця смерті капітана Амаси, а в кухні ридала Ребекка Дью, з причин, які мені так і не вдалося з’ясувати. Я вперше побачила, як ридає Ребекка Дью. Та коли я постаралася делікатно вивідати в неї, що сталося, вона з роздратуванням поцікавилася, чому б не віддаватися плачу, коли їй того хочеться. Тож я відступила й зникла, залишивши її насолоджуватися плачем.

Я вийшла з маєтку й спустилася дорогою до гавані. У повітрі стояв приємний морозний запах жовтня, змішаний із чудовим ароматом свіжозораної землі. Я все йшла і йшла, поки вечірні сутінки не переросли в залиту місячним світлом осінню ніч. Я була одна, проте не самотня. Я вела уявні розмови з уявними товаришами й напридумувала стільки дотепних відповідей, що аж сама приємно здивувалася. Не могла відмовити собі в цій насолоді попри прикрощі через Принглів.

Я в такому настрої, що мушу вилити кілька скарг на їхню адресу. Змушена визнати, що справи в Саммерсайдській школі доволі кепські. Без сумніву, проти мене затіяно таємну інтригу.

По-перше, ніхто з Принглів чи напів Принглів не виконує домашнє завдання. А батькам скаржитися марно. Вони улесливі, ввічливі, ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, не пов’язаним з кланом Принглів, однак непослух заразив цілий клас і зараз підриває дисципліну. Одного разу я застала свій стіл догори дриґом. Звісно, ніхто нічого не бачив. І ніхто не зізнався чи не хотів зізнатися, хто з учнів на наступний день підклав коробку, звідки вистрибнув павук, коли я її відкрила. Проте всі Прингли школи заходилися з реготу, побачивши мій вираз обличчя. Думаю, я дійсно виглядала дико перестрашеною.

Джен Прингл щоразу спізнюється на пів уроку, завжди з якоюсь бездоганною відмовкою, яку вона ввічливо промовляє нахабно скривленими вустами. На уроці вона передає записки просто в мене під носом. Сьогодні в кишені свого пальта я знайшла почищену цибулину. Я б мала зачинити те дівчисько в комірчині й тримати на хлібі й воді доти, доки воно не навчиться поводитися.