Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вічно в неї муха на носі сидить. Щоразу, коли ми розминаємося на сходах, я відчуваю, як вона в ту хвилину думає про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушує мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки мені її неймовірно шкода, хоча, знаю, моє співчуття її б шалено обурило. І чим я можу їй допомогти, коли вона відкидає будь-яку допомогу? Вона насправді мене ненавидить. Якось, коли всі ми троє сиділи в учительській, я зробила щось, що, схоже, порушило неписані правила Саммерсайду, а Кетрін відрізала: ‘‘Ви, мабуть, думаєте, що правила вас не стосуються, панно Ширлі’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певні зміни, що, як на мене, принесуть користь школі, вона глузливо осміхнулася: ‘‘Мені не цікаві ваші казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила її роботу й вчительські методи, вона відповіла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всій вашій бочці меду?’’

Та найбільше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь її книжку, глянула на форзац і сказала:

– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я ‘‘Кетрін’’, а не ‘‘Катаріна’’, воно звучить набагато жвавіше, аніж оте прилизане ‘‘Катаріна’’.

Вона не відповіла, але наступну записку, яку я одержала від неї, було підписано ‘‘Катаріна Брук’’.

Я пирхала всю дорогу додому.

Я дійсно облишила б усі спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне відчуття, що, незважаючи на всю свою їжакуватість і відлюдькуватість, вона насправді тільки й шукає товариства.

Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожістю Кетрін і ставленням Принглів, якби не Ребекка Дью й твої листи… і Крихітка Елізабет.

Адже я познайомилася з Крихіткою Елізабет. А вона просто сонечко.

Три дні тому я принесла ввечері склянку молока до хвіртки, а Крихітка Елізабет, замість ‘‘Прислуги’’, забрала її власноруч, просунувши голову в отвір над дверима так, що її личко облямував плющ. Вона – мала, бліда, золотоволоса й задумлива. Її оченята, що дивилися на мене у вечірніх сутінках, – великі й світло-карі. Її сріблясто-золоте волосся з проділом посередині, просто пригладжене на голові гребінцем, хвилями спадає на плечі. Вона мала блідо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створює ‘‘ніжне враження’’, а мені вона видалася дитиною, якій так чи інак бракує поживи… не для тіла, а для душі. Вона швидше місячний промінчик, не сонячний.

– Ти Елізабет? – спитала я.

– Не сьогодні, – серйозно відповіла вона. – Сьогодні вечір, щоб бути Бетті, бо сьогодні мені подобається усе на світі. Минулого вечора я була Елізабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить від настрою.

Ось тобі й дотик спорідненої душі. Я вмить відгукнулася на нього.

– Ой, як же приємно мати ім’я, яке можна так легко міняти, й відчувати, що хай там як, а воно твоє власне.

Крихітка Елізабет кивнула.

– Я можу придумати з нього море імен. І Елсі, і Бетті, й Бесс, і Еліза, і Лісбет, і Бет… тільки не Ліззі. Я ніколи не почуваюся як Ліззі.

– А хто б почувався? – спитала я.

– Ви думаєте, що це по-дурному, панно Ширлі? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.

– Зовсім не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.

Крихітка Елізабет округлила на мене очі, глянувши поверх своєї склянки. Я відчула, що зараз мене оцінюють на якихось таємничих вагах душі, й одразу ж зрозуміла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихітка Елізабет попросила мене про одну послугу… а Крихітка Елізабет не просить про послуги в тих, хто їй не подобається.

– Можна, щоб ви підняли кота й дозволили мені його погладити? – боязко спитала вона.

Порошинка лащився мені до ніг. Я його підняла, Крихітка Елізабет простягнула ручку і з захватом погладила його по голові.

– Я більше люблю кошенят, аніж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малої бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку ціну повинна почути правду.

– Думаю, ти ніколи не займалася немовлятами, тому й не знаєш, які вони милі, – усміхнулася я. – У тебе є кошеня?

Елізабет заперечно похитала головою.

– Ні, Бабуся не любить котів. А ‘‘Прислуга’’ їх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогодні немає вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приємна жінка.

– Ти б хотіла, щоб сьогодні принесла молоко саме вона? – засміялася я.

Елізабет похитала головою.