Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.

— Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.

— А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.

— Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.

— А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: «Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?»

— Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.

— А… — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?

— Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно…

— Отруїли?

— Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.

Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.

— Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.

Ой, нічого доброго це не віщувало!..

На уроці малювання сьогодні тема «Як я провів літо». Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині… Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик… Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?

Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..

— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці… Піднімались там на башточки… — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..

Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!

— Ну, чому ж… — намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі… Це, мабуть, ти?

— Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.

— Він у тебе, здається… солідний? — прискалила око на малюнок.

— Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!

— Отже, солідний?

— Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.

— А як… його звати?

— Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком… — ще більше зашарівся хлопець.

— Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами… біла сукня є?

— Не знаю, мабуть… У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався… Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!

Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!

Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.

«Мати серед жовтня…» — далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..

Увечері, щойно відправила додому Любку, припхався Сашко.

— Не поможеш ще й мені? Вивчити алгебру? — запитав, ховаючи очі. — Вирішив зробити уроки, а тут… якісь такі незрозумілі завдання…

Авжеж, алгебри йому заманулось! Шукає причини Софійку навідати!

— Гаразд, давай сюди свого ранця.

— Е, ні! Я сам! — сахнувся, наче пограбувати його збиралась. І вже спокійніше дістав підручника й зошита. Боїться, щоб фото не побачила. Теж іще конспіратор!

— Бо я, знаєш… Ще малювання там, фізкультуру люблю… Навіть якісь таланти до цього маю… Шеф завжди радиться зі мною, коли прикрашає щось… Ти б прийшла якось подивилась: такий гарний офіс із водяними газонами спорудили! А по воді— електричні лампи-лілеї… Хоч я моря ніколи не бачив, а все мене чомусь на морський дизайн тягне! А оце порадив ще й картини з морем почепити всередині: ніби якийсь такий художник є, що малював тільки море…

— Айвазовський?

— Чому тільки Айвазовське? Всі моря, які є!

— Ай-ва-зо-вський, кажу! — зітхнула тяжко і безнадійно. — Прізвище таке! Море зветься А-зо-вським!

— Точно! В тебе ж дядько художник — не дивно, що все знаєш! Отож пообвішували ми в офісі тими картинами — Їй-Богу, як на глибині! Акваріуми поставили.

— Цікаво, на глибині час теж іде повільніше?