Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу — не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!

Вадим не відставав:

— Сьогодні, той-го… погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?

Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Сашкова мама вбиралась у щось подібне, але…

— А ще ти, може, той-го… для понту віршика якогось забацала б?..

Сашків батько… Гм… Нічого не знає і про Сашкового батька…

— Софко, то як?

— Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!

— Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?

Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!

— У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка… Шоколадка за двадцять копійок… — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..

І швидко пішов геть.

— Е… А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?

Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своєю ученицею Любкою…

І тут — як обухом по голові — давні Казимирові слова:

«Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!» Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: «А як ся назива панна гувернантка?» А потім: «Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?»

Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!

Терміново бігти по додаткові відомості!

Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.

— У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, — пояснила. — То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику..

— А дитину що, з собою береш?

— Та ні: баба Валя…

— Тільки не до баби Валі! — намагалась відібрати у мами братика. — Я вже є, і я з ним побуду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!

— Але якщо вже домовились… — Мама наполягала на своєму.

Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.

Чого не зробиш заради ближнього?! Он і на Сашкову точку доведеться тепер волоктися з малим. На запитання про батька Сашко зам’явся і почервонів.

— Він — моє болюче місце… Але тобі розповім… Ти не зважай, що зовні я такий успішний…

Софійка ввічливо на це не зважила.

— Насправді, якщо хочеш знати, я дуже мучуся… — Сашко ніяково ялозив ганчіркою і поглядом по циферблату ваги. — Мама запевняє, що тато покинув нас тільки через те, що народились мої сестри… Розумієш, дівчата, ще й троє відразу… Він сказав, що не прогодує нас, і покинув… А я гадаю… я гадаю, що головна причина в мені… Я тоді противний був, не слухався…

Сашко задивився кудись убік і замовк. Через якусь хвилину продовжив:

— Мені здається, я… я його розчарував! Я не виправдав його надій… Єдиний син — і… Це вже зараз я узявся за розум… Тепер він би нізащо нас не кинув… Та й сестри вже гарніші зробились: усі кажуть, вони геть і схожі на нього стали! А як народились… Миршаві такі були, червоні, поморщені… Це якби тепер нас усіх побачив… Але ні, не приїжджає…

— Сашку, що ти таке говориш?! — жахнулась дівчинка. — Наш Ростик теж некрасивим народився, але ніхто й не думав його кидати!

— От і є, що основна причина таки в мені… Ти ж знаєш, — Сашків голос аж охрип від хвилювання, — я тоді навіть… курив!

— Господи! — вибухнула праведним гнівом. — Твоя Ромашка робила коли-небудь шкоду?

— Ромашка? Ну, звичайно… Але до чого тут…

— І ти від того її починав любити менше? Хотів її покинути?

— Ні, звичайно! І мови бути не може!

— Хіба може батько тільки через якусь шкоду покинути рідну дитину? Звісно, якщо той батько справжній?!.

— Ти вважаєш, що я таки не винен? — Сашко наче аж полегшено підвів очі.

— Ні ти, ні твої сестри! Навіть якби була в чомусь винною ваша мама, нормальний батько не відмовився б від вас!

— Значить, таки батько?.. — Хлоп’як знову зажурився. — Тоді чому ж він такий?

— Оцього вже і я не знаю!.. — задумано перебирала бомчика на Ростиковій шапочці.