Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Такі-то, дитино, справи! Ой, сюсі-пусі, ти мій малесенький! — Баба Валя цьомнула свого коханого Фантика. Мама зомліла б від такої негігієнічної сценки!..

— Це ж і Фантиком його назвала, бо почула таке ім’я від свого дідуся, — пояснила баба. — Він казав, що кіт Фантик був у тієї, як її, Гонорати!

— Бабусю, а що ви ще пам’ятаєте про неї?

— Ой, нічого, дитинко, зовсім нічого! — Баба Валя широко розчинила перед Софійкою двері в коридор. — Ну, бувай здорова! Гляди малого, передавай привіт мамі!

Щойно провела після уроку Сашкову сестру. Відколи Сашко засоромився пускати Софійку в свої нетрища, Любка ходить на заняття до Софійки.

Ну вона й балакуча! Спочатку була тиха й скромна, а тепер не переслухаєш! Вже й не ясно, хто більше балакав: учителька чи учениця. І про те, як вона полюбила читання після Софійчиних уроків, і про те, що з нею хотіли ув’язатися Надька й Вірка, та Сашко не пустив. І про те, як після Софійчиних відвідин Сашко, як ніколи раніше, сварився на сестер за нібито бруд і павутиння, а потім сам узявся прибирати. Навіть про те, що у потайній кишені Сашкового ранця («Тільки ти ж не кажи йому, бо повбиває нас усіх трьох! Він же думає, що ніхто про це не знає!») вклеєне Софійчине фото.

І що з тим Сашком робити?.. І де він дістав світлину? Ото ще влізливе! Ото проноза! Врешті-решт, це порушення права на особисте життя! Адже хіба почуватимешся комфортно, коли, може, якраз у цю мить на тебе хтось витріщається?!

Ну й перепаде ж йому від неї на горіхи!.. Ой, Любка ж просила мовчати! Справді, ще повбиває своїх нещасних сестер: від того Сашка чого завгодно можна чекати. Софійка б і сама не знати що зробила, якби раптом хтось викрив і розпатякав про Вадимову світлину в її косметичці!

— Доню, тобі лист. Мабуть, від леськовичівської подружки! — Мама внесла до кімнати великого конверта.

Боже, Софійка так рідко отримує листи! Люба Ві-ку-ку!!! Ого, скільки всього! Малюнки… Від Павлика? Намалював її, Софійку! Ще й такою гарною! З розпущеним волоссям, у вінку з водяних лілей!.. Досі вдячний за подаровану колись квітку!..

Софійчині щоки аж запалали від такого несподіваного дару. Це вам не які-небудь світлини у потайній кишені ранця!..

А це що? Карикатури? Чи Павлик утратив майстерність? Якісь невмілі замальовки кульковою ручкою! Ось лялька стоїть на якихось кривих гостряках, мовби на крокодилячих зубах. Ось вікно з двома кульками, прив’язаними до підвіконня…

«Ку-ку! Привіт!..» — і Вітин лист вибухнув щонайрізноманітнішими новинами. Софійка читала — і мовби чула захоплену Вітину скоромовку. Після ретельного переліку домашніх і городніх справ ішлося про чергове непорозуміння між вожатою і Андрігоровичем. У селі гомонять про те, що, мабуть, весілля не бу’. А табірна кухарка ставить на те, що таки бу’: вона зустрічала Алванівну на лукашівському базарі, й та питала, скільки м’яса тре’ на п’ятдесят персон. Але ще хтось бачив її ду’ засмучену. Втім, Ві-ку-ку не мо’ нічо’ про це судити, бо ж після зміни вожаті роз’їхались по своїх містах і се`. І так леськівчани ледь трима’ їх у полі зору.

Що ж до Павлика, то в нього дуже круглястий почерк і трохи нахилений упра’. Пише, що готує робо’ ще до якогось конкурсу. Запитує про здоров’я Любсавни і передає Соф’ щире віта’. І малюнок. Ду-у-уже гарний малюнок передає Павлик Софійці! Вона тут… як намальована!!! А лілеї — мов живі!

Також леськовичівський привид, окрім гри на піані’, узявся й до інших мистецтв. Обходячи на чергуванні замок, Вітин та’ побачив на підвіко’ хлопчика, який малює ручкою на аркушику. Пізніше знайшо’ там сучасний блокнот із діснеївською Русалонькою. З нього повипадали деякі малюнки, що їх Віта й пересила’ для ознайо’ своїй дорогій Соф’.

Та це ж Софійка віддала Завтрашньому свої ручку й блокнот, коли писали звернення в Польщу! Зрештою, чи не її і намалював Казимир? Еге ж, це вона стоїть на зубчастій вежі! А то — ніякі не повітряні кульки: це вони з Дашківським сидять на підвіконні! Оце накарлючив, оце насмішив!.. Але нічого, збереже ці кривулі як речові докази!

А дівчиною у вінку з водяних лілей похвалиться рідним!

Тато сказав, що Софійчин портрет вартий щонайкращої рамочки. Мама заявила, що автор картини вартий щонайвищих похвал. Пустельник визнав, що в Павлика справжній талант. Сніжана додала, що він заслуговує навіть стати їхнім зятем. Бо, мовляв, по собі знає, що кращого чоловіка, ніж художник, знайти неможливо. Ростик бурчав щось незрозуміле, а Чорнобілка байдуже прочалапкала по малюнку в куточок дивана й закуняла.