Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!

— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.

— Ще не зовсім… себто як ви ставитесь до того, щоб стати… гм-гм… дівчиною?..

— Що-о-о-о?..

— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.

— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти «Місячну сонату»?

На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.

Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!

Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: «знайдеться між чорними і білими». Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу вписала його в блокнотик, услід за «Шукати в межах Вишнополя».

А сьогодні на уроки… Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..

Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.

Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.

Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв… «Місячну сонату»!!! Ще й як заграв!..

Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СD (подарунок воскреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то не сприймає такої масової отарної закоханості, але… але ж який хлопець!!!

Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!

А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: «Мабуть, я розпатлана, як відьма!» Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:

— Ні, як симпатична русалонька!

Звучало мало не як «пресвітла панна»!

Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!

Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.

Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.

Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.

— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.

Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.

— …Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік — листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх ґатунків, бузки, тюльпанове дерево… Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени…

Ніби на підтвердження, крізь кватирку залетів прижовклий ясеновий листок і принишкло сів хлопцеві на долоню.

— …Мовчу вже про фруктові й овочеві плантації. Вони були далі, в південній частині маєтку, у величезних оранжереях.

— …А на ставку татко спорудив ще й острів Кохання. Плавучий, зі щільних дубових дощок, з насипною землею… І весь у білих бузках! Таких кучерявих, як піна: листя за квітами майже губилось!.. Мені той запах досі приходить у сни. Розумієте — білий такий, чистий! Ви ж знаєте, Софі, що запах осідає на предметах і в людях, які його приваблюють? Хоч тут здавна смердить лише цвіллю, в цій кімнаті я і досі чую запах смачних обідів і маминих французьких парфумів. І що цікаво: хоч завше кропила себе ними, хоч купалась із пахучим милом, я чув од неї саме цвіль. Тепер знаю: то тхнула її запліснявіла душа… Так і зі ставка — іноді віє бузком…