Ох, уже ця хвороблива Сашкова делікатність! І знала ж, що першим не зважиться привести сестру (Любку, здається?) на заняття!
Напакувавши повну торбу власноруч поробленої наочності (готувала для Ростика), пішла сама.
Леле, вже й забула, яке тут усе стареньке! А в напівпідвальній Сашковій квартирці — то й узагалі! Недаремно він завжди соромився запрошувати її в гості.
Двері відчинила Сашкова мама. Ні, сина ще немає вдома. Так-так, звичайно! Якщо Софійка згодна підучити їхню Любку, вони всі будуть просто щасливі!
Через вузький захаращений коридорчик пробрались до темнуватої вогкої кімнати. Мама відразу побігла до цибулі, яка смажилась тут же, за ширмочкою. А Софійка з’ясувала, котра з трьох близнючок, що виводили кривулі в зошитах, є Любкою. І взялась до роботи.
Любка виявилась дитиною слухняною, хоч і дуже запущеною. Не дивно, в такого відмінника-брата!.. Віра й Надя теж слухали Софійчин урок і робили все те, що й Любка.
Софійка, як справжній репетитор, засікла час на старенькому годинникові. Але як же повзуть хвилини! Це при тому, що не нудились же! І читали, і співали, і гралися. Видно, правду мовив Казимир, що час у підвалах сповільнюється. Треба буде перевірити ще на горищі їхньої п’ятиповерхівки!
Нарешті Сашкова мама запросила всіх до столу. Точніше, наказала дівчатам звільнити письмовий стіл для обіду. Салат і смажена картопля — що ж, це Софійці підходить. Тим паче, зголодніла, наче не їла три дні, а не годину.
— Де того Сашка носить? — хвилювалась мама, поглядаючи у віконце. — Вічно в клопотах, вічно переживає, що без нього ми всі пропадемо! Так запрігся в роботу, що не може ні відпочити, ні вчитися до пуття! Вже мовчу, що їсть як попало й коли попало!
Аж виходячи з хати, зіткнулась із Сашком. Боже, як він зніяковів, дізнавшись, що Софійка була в його халупі!.. А то ніби якби не побувала, то вважала б, що там усе зі срібла-золота?! А то ніби якщо там ні срібла, ні золота, то Софійка менше з ним дружитиме?!. Та вона майже ніколи його бідності й не соромилась!..
До речі, як би це сьогодні обізватися до Завтрашнього?
— Гаразд, ходімо на якесь підвищення, маякнемо йому, щоб зателефонував! — з готовністю віднадити дівчинку від свого дому відповів Сашко.
— Але ти, голубчику, спочатку поїси! — зупинила його Софійка. І заспокоїла: — Йди сам, я он там на лавочці почекаю.
Гм, і чого це Сашко так сяйнув? Через голубчика? Варто слова добирати уважніше, а то ще хтозна-що подумає.
Дзвонити полізли таки на горище.
— Як живете, що поробляєте? — запитала Дашківського.
— О, дякую красненько! Щойно був у татковому кабінеті, досліджував наліт із його вікон…
— І що дослідили?
— Здебільшого наліт госпітальних часів. Багато солдатської нудьги.
— Зрозуміло, вони ж туди не на танці приїздили!
— Шибки тоді занадто гарно мили. Але на рамах дещо нашкріб… Туга, глибока туга… І байдужість…
— Казимире, ви маєте на чому сісти? От і гаразд! Вважайте, що ви — на віртуальному прийомі у психолога.
— Перепрошую, на якому прийомі?
Ах, звідки ж йому знати ці сучасні штучки!
— Ну, телефонному! А це значить, що розповідайте швидко, бо й знижені тарифи не допоможуть!
— Перепрошую, що знижене?
— Ет, умощуйтеся зручно й розказуйте. Про свого батька.
— Але я… не можу так зразу…
— Можете, можете, можете! Спокійно! Зосередьтесь! Почніть, наприклад, із його талантів…
— О, любив коней! Дуже на них розумівся, усі призові місця в місцевих та закордонних виставках були його! Ще — був геніальним архітектором! Після закінчення Віденського інженерно-будівельного училища вмів спроектувати будь-який замок! Нашим будинком утер носа всім сусідським поміщикам! Замолоду, кажуть, любив пишні прийоми й бенкети.
— Отже, молодість мав бурхливу?
— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.
— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!
— Байдужість. Звичайна сіра байдужість… — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною… Моя мама — це сніг, ви знаєте… Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги… Особливо любив далекі подорожі… Аби не бачити… А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто… не помічав… І мати не помічала… Тож і став я непомітним. Щез…
Читать дальше