Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Не дуже щире благословення, але вибирати не доводиться! Встигнути б на автобус!

— Демонструватиму фокус! — заявив Дашківський після привітань та знайомства з Сашком. Був такий засмучений, що поява сторонньої людини геть його не вразила. Через це, мабуть, забув запитати про шафу. То й добре, бо що мала б відповісти?

— Ось ходім до маминої кімнати!

В кімнаті він сів на той самий ящик під вікном. Дістав медальйон. Зараз, зараз він почне цю розповідь… Трохи йому зле… Ні, все гаразд…

Отже, коли він навідувався до мами на каву… коли потім сидів і дивився на неї… то іноді Марія дозволяла йому роздивлятись медальйон, який з ночі лежав на тумбочці.

Він розкривав його і милувався. Дивився на портрет татка Тадеуша Дашківського і… на пасмо волосся! Мама казала, що це його, Казимирове, пасмо. Що це вона так хоче пам’ятати про сина. Казимир страшенно зворушувався таким признанням. Хоч волосся здавалось надто світлим навіть як на його біляву голівку, але ж його зрізали, ще коли він був немовлям…

Він обожнював цей медальйон. Як рідкісний, але незаперечний доказ того, що для Марії вони важливі: татко Тадеуш і син Казимир. Ніколи не дивився на зворотний бік, не бачив того мініатюрного напису…

— Вчора увечері я теж сидів тут і згадував дитинство, — підвівся з ящика Завтрашній. — І ось до чого дозгадувався і дорозгадувався. Прошу уваги!

Привид поклав на долоню медальйон. Простягнув ближче до Софійки й Сашка. Раптом відколупнув кружечок, де колись було таткове лице. Під ним проступив… інший портрет! Яскравий, соковитий! Наче щойно намальований! Вода не зіпсувала його, бо ж був герметично прикритий Тадеушевим портретом, та ще й виконаний на якомусь глянці. Білявий красень у капелюсі…

— Це наш головний жокей Ніколя Котьє! — пояснив Завтрашній. — Тепер я зрозумів казку, яку часто розповідала мені нянька Ганна. Хоч і кінець тієї казки був далеко не таким грізним, як вона придумала. І пасмо, напевно, його!..

Таке лицемірство здивувало навіть Софійку!.. Яка нікчемна ця Фіртич… ця пані Дашківська!.. Прикидатись, ніби кохає законного чоловіка, а насправді… Так брехати рідному синові!..

Але що із Завтрашнім? Закотив очі, став прозорішати і зсунувся просто на підлогу! Надто тяжко на ньому позначився цей мамин фокус…

— Що робити? — запанікувала Софійка. — Він зомлів!

— Пригадуєш, бабу Валю ми відпоювали водою! — тамував переляк Сашко. — Де тут дістати води?

— Не знаю! Хіба в ставку! — аж трусилася з переляку. — Та й він же… привид! Не п’є і не їсть!

Але Сашко вже побіг шукати бодай калюжку.

Боже, Казимир от-от зникне з їхніх очей! Можливо, назавжди! Він казав, що Шевченко… улюблений поет…

залепетала з усіх сил.

Декламувала, наче якесь рятівне закляття. І гарячково гладила його напівпрозоре волосся. Намагалась торкатись легенько: при будь-якому сильнішому порухові долоня могла наткнутись хіба що на шерехатий ящик.

— Ось, є! — Сашко пригнався з повною колбою води.

— Здається, йому вже й так легшає! — заплакала від радості.

Дашківський і справді став набирати кольору і густішати.

— Дякую, пресвітла панно, — прошелестів самими устами. — Тепер знатиму, що вірші мають здатність не тільки сповільнювати час… Тим паче мій улюблений… «Сім’я вечеря коло хати…» Сім’я — це те, чого я ніколи не мав…

— Ну, годі, годі! — відмахнулась дівчинка. — Не треба про сумне! Ми знайдемо вам чудову маму, і ви ще будете мати родину!

— Але вона може бути не такою красивою, як Марія!..

Господи, до чого тут врода? Втім, не до суперечок!

— О, вона буде ще красивішою! — І, аби перевести мову на інше, запитала: — А про яку це казку ви щойно говорили?

Жив убогий парубок Микола. Був сиротою, нікого з рідні не мав, то ні до кого й не горнувся душею.

Любив у своєму житті лише коней. З цими розумними гарними тваринами міг і їсти, і спати, і розмовляти, отож не дивно, що заможні ґазди наймали його конюхом.

У тому селі був дуже багатий пан. Мав той пан чимало породистих коней, їздив по Віднях-Парижах, возив тих коней на виставки. Відправить слуг із кіньми товарняком, а сам услід їде зручним, пасажирським потягом. І в себе приймав таких любителів, як сам. Уздовж муру-замковища пророблені були в його маєтку манежні доріжки. А біля центрального сільського майдану — як же це його називали… — іподром!