Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Дурницю підказав їй Сашко!

Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

— Софі-і-і-йко!

Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

— Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

— Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

— Що сталося?

— Маю деякі новини!

— Але бодай натякніть, які?

— Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

Зв’язок обірвався.

Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса… Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває…

— А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?

— Та я ж до пуття їздити не вмію!

— Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

— Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

— О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!

Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першовересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Софійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня… В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.

Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

— Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце… біля Софійки!!!

— Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.

Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

— Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

— Софійка… — видобула з себе ледь чутне.

— Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.

А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..

На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.

День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.

— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!

Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.

— Софійко, але ж… Я спекла торт… Захолодила рибки… Хотіла бодай сьогодні зробити свято…

— Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.

— І де він живе, той ваш нещасний?

— Ну… на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!

…Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!

— А потім усі разом радісно з’їмо торта!.. — намагалась підсолодити пігулку.

Десь у кімнаті заплакав Ростик.

— Правду кажуть, що з малими дітьми болить голова, а з великими — серце! — зітхнула мама, поспішаючи до малого. — Що ж, роби, як знаєш!..