Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Дійшло навіть до того, що небога зважилась показати Сніжані знайдені в замку рецепти.

— Тітонько, ви як лікарка прочитайте, будь ласка, цю латину! Знайшли в старовинному леськівському замкові!

— Це ось… Ага, отрута проти щурів… За підписом Ніколя Ланфре… — коментувала Сніжана, переглядаючи папірці.

Атож, атож! Усе в’яжеться до Софійчиного клубочка! Жаль, що нічого несподіваного!

— Ще одна отрута… А тут, і тут, і тут — засоби від мігрені… — продовжувала тітка.

Бодай щось новеньке!

— Тітунечко, а що таке мігрень?

— Головний біль! Типові панські болячки! Це ж, як я розумію, зосталось іще від господарів замку? А Ланфре — їхній сімейний лікар?

— Майже так! — стисло описала тітоньці Дашківських і леськовичівський маєток. Не вдаючись до привидів, звісно.

— А знаєш, Софійко, цікаві документи! Хоч для музею! — хитала головою тітонька. — Можна, візьму, покажу нашому заввідділом?

— Для вас, тітусю, що завгодно! Можете й зовсім їх тепер забирати!

Мігрень… Це ж треба: така нецікава хвороба! Сподівалась більшого!

Коли стемніло, роботу скінчили. Гості розійшлись. Ростик заснув. Батьки, досить прохолодно побажавши на добраніч, пішли спати.

Тепер могла перепросити шафу і, прихопивши малюнки із замком та привидом, полізти всередину.

Проте марно Софійка і вдруге, і вдесяте проробляла магічні дії, марно всіма інтонаціями вигукувала заповітне «Кор-р-ралі!»!..

Нічого! Шафа — ні мур-мур!

— Нічого, люба шафонько, — заспокоювала себе і вперту меблю. — Це ти просто перевтомилась. Перехвилювалась із безглуздими переселеннями. Та й я сьогодні, признатись, не на висоті. Лягаймо, шафусю, спати! Ранок мудріший за вечір!

Але ні вранці, ні в обід, ні пізніше Софійчине чаклування не подіяло.

Вже й просила, і молила, і навколішки перед нею ставала… Шафа образилась! Шафа не подарувала того, що з нею зробили Софійчині безсердечні батьки! Тепер усе, все пропало!..

Як же показатись на очі Казимирові? Адже обіцяла, покладала такі надії! І взагалі, де шукати виходу, в кого питати поради? Кому вилити свою зболену, покривджену душу?

— Софі-і-ійко! — пролунав знадвору знайомий голос.

Внизу під балконом стояв… Сашко!!! Причесаний, вмитий і заштопаний, він аж світився від щастя. З кишені гордо стирчала в натертому до блиску чохлі старенька мобілка.

— Робота зобов’язує! — кинув ніби недбало у відповідь на Софійчин здивований погляд. — Рано — кур’єром на фірмі, по обіді — торгівля! Мушу мати престижний вигляд!

«Ну, щодо престижу, це він, звичайно, загнув!» — усміхнулась дівчинка.

Зійшла вниз і, порівнявшись із хлопцем, відзначила, що він не тільки сухоребрий, а й малий на зріст! Що ж виходить? Вона, Софійка, підросла, а він?.. Ганьба!

— Чому не приходиш на мою точку? — напався одразу. — Я вже чекав-чекав…

— Ох, тут таке закрутилося! — забідкалась.

Незчулась, як переповіла йому про всі нещастя.

Від мстивої шафи і нечуйних батьків — до Казимирової драми.

Сашко насупив бровенята і слухав так уважно, ніби тільки він один і міг чимось зарадити.

Відчула, що їй і справді полегшало, тож перейшла на інші теми:

— А ти як живеш?

— Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця — лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?

— Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! — згадала про свої невикористані вчительські таланти.

— Ой, дякую! Я знав, що ти… що ти… що ти — справжній друг!

— Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній дзвонитиме тобі на мобілку! — додала насамкінець.

— Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити? Але що робити з тим нещасним привидом? А може, — прояснів зненацька, — щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?

— Знаєш, це — ідея! — радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. — Зараз же піду додому. Перевірю. Бувай!

— Бувай… — неохоче здвигнув плечима кур’єр.

— І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!

Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.