Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Матка Боска, де це Софі пропадала? — кинувся назустріч привид. — Перепрошаю, пресвітлій панні хтось зацідив у око? — запитав стурбовано, коли придивився ближче.

— Постраждала за нашу справу! — гордо відповіла. — Щось розповім пізніше, а дещо обговоримо вже зараз.

Вони пішли в кімнати для гостей на третій поверх: там Софійка ще не була.

— Тут у нас вісім просторих кімнат, — розповідав Казимир. — А тут — вихід на прогулянковий майданчик. Гості приїздили з різних міст і країн, прекрасно відпочивали й розважались.

— А… який-небудь цілитель чи аптекар у вас гостював? — шукала ниточок до розв’язання головного.

— Аптекар? Ні, але лікар… Високий такий, з борідкою… Був недовго, десь із місяць… У нас його шанобливо кликали доктором Ланфре.

— Де зупинявся?

Завтрашній повів Софійку в докторову кімнату.

Дивно було б побачити й тут речі з минулих часів! Пробірки й бляшанки по кутках були надто схожі на ті, що валяються повсюди з часів військового шпиталю. Все ж не гидувала їх піднімати й роздивлятись.

— Що ще відомо про цього доктора? — зосереджено вдивлялась у чергову пляшечку.

— Та ніби й нічого… Якийсь час навіть ходила чутка, ніби в них із Гоноратою може скластися одруження…

— Так-так, і що? — питала голосом лікаря, якому от-от відкриється назва хвороби, і не переставала порпатись у смітті.

— Але так усе й стихло.

— Не те! — розчаровано відкинула склянку й занишпорила попід стіною.

— Звісно, хотілось би кращого результату, — погодився хлопець, — але, видно…

— О! Що це? — Відколупнувши в куточку над плінтусом латочку фарби, потягла за неї і… витягла злежану й потьмянілу носову хустинку.

Завтрашній неохоче оглянув знахідку.

— …Мамина! — закричав подивовано.

— Мамина? — Софійчині підозри ніяк не клеїлись докупи. — Може, Гоноратина?

— Та ні ж, ось її ініціали: «М. Д» У нас на кожній хусточці, навіть на носовій, було вишито шовком ініціали! Це ж скільки років тут пролежала! Якби не плінтус… Звісно, і вилиняла, й пожовкла, і замурзана! На ній сльози! — тріпнув хусточкою і вказав на пилинки.

— Звідки ви знаєте?

— Хіба Софі не чула, що ніякі речі, ніякі думки, ніякі почуття не пропадають безслідно? Століття замкових поневірянь мене багато чого навчило! Хіба Софі не бачить оцих кристаликів солі?

Софі нічого не бачила.

— Ці сльози не за мною… — приречено мовив, удивляючись ще пильніше.

Ну, цим-то не сказав нічого нового!

— Ці сльози… Мама плакала від жалю до себе!..

Теж нічого несподіваного. Але чому в цій кімнаті?

— Стривайте, а доктора звали… не Ніколя?

— Гм… — замислився хлопець. — Уявіть собі, я й не знаю! До нього все: доктор Ланфре та доктор Ланфре!..

— Може, ці аркуші зможуть щось підказати? — простягла Дашківському жмут польських паперів.

— Софійко-о-о-о! Ти де? — долинуло знадвору.

— Ой, знову доводиться бігти! — вдарила руками об поли. — Гаразд, хай це полежить у вас до завтра. Перегляньте гарненько: ану ж щось цікаве?

— Як жаль, що панна знов утікає! Знов до того хлопця? — вказав на Павлика у вікні Казимир. — Він — як мій тато!

— Що-о-о? — уже готуючись іти, завмерла на півкроці. — Ваш тато був огрядним?

— Що панна видумує? — оговтався Казимир. — Мій тато ніколи не був огрядним! Радше худим, як гончий пес!

— Але ж ви щойно сказали…

— Я казав лиш про те, що панна знов утікає!.. А папери я передивлюсь неодмінно!

— Іду-у-у! — гукнула, вискочивши на вулицю. Тягнучи до табору мольберт і невдалий етюд, прокручувала в голові наступний запис у блокнотику.

«Він — як мій тато» — товстенький, як Павлик?.. Це вже суттєва прикмета!

Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. Й оголосили:

— Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!

«Іншими словами: дайте нам спокій!» — розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!

Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом… Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то — як її здоров’я, то — ще якісь дурниці…