Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— А й справді!

— Бо там час і так повзе, як черепаха. А тут поезії з грудей самі просяться!

— Справді!

— Отож як хочете продовжити гарні миті свого життя (або просто продовжити життя — коли йдеться про вас, смертних), декламуйте поезію!

— А ви що ж любите декламувати?

— О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич… Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:

— Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?

— Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я…

Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!

Аби відволікти від сумного, запитала:

— А є поети, яких ви, наприклад, не любили?

— О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх — мешкання для гостей. От ходімо, глянете!

Звичайно, в кімнаті, де полюбляв зупинятись гість Дашківських, було поетично: на всіх стінах, на всі сторони світу — вузькі високі арочні вікна. Але жодна річ про поетові часи не нагадувала.

— Ось хіба цеглинка! — підняв з підлоги відвалений шматок.

На цеглині проступало зображення двох голуб’ят, повернутих дзьобиками одне до одного.

— Це татків фірмовий знак. Він з’явився уже після одруження, тому такі цеглини є тільки на вежах, збудованих уже після весілля. До цього були тільки латинські ініціали «Т. Д.»

Казимир із силою кинув цеглиною об колись паркетну підлогу.

— Не розбилась! Дуже міцна!

— А голуб’ятка — лагідні такі, щасливі! — усміхнулась до викарбуваних пташок.

— Це через них татко й посварився з тим Шампанським, — пояснив хлопець. — Той щось таке бридке звіршував… Епіграму якусь, чи що… Польською, звісно. Спробую згадати й перекласти:

— …То батько як розлютився, я-а-ак розкричався! Звісно, хіба винні ці нещасні голуби? Якби мама не заступилась, то ніхто б уже не побачив у нашому домі того базікала!

— Мама? Марія так шанувала цього поета?

— Звісно! Вона ж — така тонка, така мистецька натура!

— А цього Бургундського-Шампанського звали часом не Ніколя?

Казимир насупився й підозріливо подивився на Софійку:

— Ви на що натякаєте? Ні. Точно пам’ятаю, що Олександром.

Жаль, бо це було б хоч якоюсь розгадкою! А епіграма дотепна! Хто така голубка — зрозуміло. Що Тадеушу не вдалось її вмурувати в своє родинне життя — ясно. Але хто той спритний горобець?

Леле! Софійці ж сьогодні — до поштарки на горище! Довелося прискорено прощатись.

Поштарка вже чекала. Поки прямували до колишньої хати її діда-писаря, Софійка часу не гаяла:

— А що то за цеглину з голубками бачили ми колись біля замку?

— То, доцю, така цегла, що куди теперішній! На яєчних білках замішана! Рецепта пан тримав у страшній таємниці. Дідо розказували, що іноді пан власного персоною перевіряв роботу. Бувало, запалиться, рукава закачає — і сам стає біля печі. Горе тому робітникові, який спартачив! Ледачих виганяв утришия! Працьовитих же щедро нагороджував. Платив щодня, не так, як теперечки: поки діждешся!.. Втім, нині й заводу нема. Уяви: це ж у Леськовичах були і цегельня, і цукроварня, а теперки що? Нема людям де робити, тікають із села. Скоро й пошту закриють: не буде кому тією поштою що слати!..

— Ну, а чого на цеглинах — саме голуби, га, тьотю? — намагалась гнути у бажаний бік Софійка.

— Мабуть, для краси, доцю! Чом голуби — не знаю, але знаю, що будувався замок на совість! — переводила на своє поштарка. — Дідо розказували, що в день не більше двох рядків у висоту клали — щоб міцно. А якось зробили більше, Тадеуш приходить — своєю паличкою раз-раз — і зайві ряди поскидав!

— А може, ті голуби, — Софійка пішла напролом, — означають Марію і Тадеуша? Щасливих голуб’ят?

— Чи щасливі, доцю, того не відаю, дідо нічого не казали. Мабуть же! Він — багатій, вона — красуня, чого ж би не бути щасливими? Усе в них було: і кінний завод на сімсот скакунів, і господарство, і поля, а перед революцією машину купили… Там, у прибудовах, де зараз у військових пропускний пункт, де ото двері такі здорові круглі, в них і гараж був. А тепера, куди не глянь, — руйновисько…