Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Потім Яну-Казимирові дозволялось ще трошки посидіти в кімнаті. Отут, на кріслі. Тільки мовчки: від ранкового базікання в мами боліла голова.

Маман сонно дивилась у вікно. А він дивився на маму. Яка гарна! Які тонкі риси обличчя! Вона гідна бути не тільки донькою невідомого короля! Не тільки дружиною найбагатшого в околиці пана! Вона…

Але час вичерпувався. Мамі треба кликати покоївку, вставати й чепуритись. Маму чекали клопоти: цілоденні зустрічі, розмови, бали…

Мама завше була така зайнята, що навіть не помітила, як одного ранку, випивши традиційну порцію, синочок… випарувався і зник з її життя. Аж як прибігла схвильована Ганна, маман згадала, що, здається, недавно Казимир сидів у кріслі. Ніби ж і вікно зачинене — хіба міг вистрибнути?

Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.

— Тепер ви задоволені, панно? — Завтрашній повернувся до Софійки. Затремтів, захлипав і нарешті гірко заридав. Надворі тієї ж миті заклекотіла достигла за довгий спекотний день гроза.

Софійка обхопила привида за плечі й не знала, чим утішити:

— Все буде гаразд, милий Казимире!

— Що гаразд, Софі? Нічого не гаразд!

— Не плачте! Я впевнена, Марія Фіртич… Дашківська потім глибоко шкодувала, що так обминала вас своєю увагою!

— Я навіть не знаю, як склалось її життя після від’їзду в Польщу!

— Хочете, ми напишемо туди листа? Ви знаєте тамтешню адресу? Я завтра ж принесу папір і ручку!

Завтрашній трохи заспокоївся. Але сльози ще текли по його блідих щоках.

— Ну, годі! — витерла ті ефемерні сльози своїм носовичком. — Повірте, мама вас любила!

— Досить, люба Софі! — Хлопчина звівся на рівні. — Я-бо знаю, що не любила. Нітрохи не любила! В тому й уся трагедія: вона не любила й не хотіла мене! Ніхто не ждав мене в цьому світі. Я не мав народитись! Ви знаєте, яке це горе — бути нелюбою дитиною?..

Софійка не знала.

— Саме це причина всіх моїх нещасть, саме тому вештаюсь у шкурі привида! Лякаю людей і себе самого!.. Я — мов те нікому не потрібне деревце на башточці!..

Гроза теж припинилась, і Софійка згадала, що давно має бути в таборі. Попросила провести Її донизу.

— Проте листа ми все ж напишемо: це ви файно придумали! — ледь-ледь усміхнувся на прощання.

Напишуть, якщо панич так цього бажає.

Бігла навпрошки, тому встигла вскочити у палату якраз перед своїм, уже рідним, «НатАлінО-ляДашІлонаРитом». Виявляється, усі десь перечікували грозу, тож прийшли зі ставка лиш тепер. Зненацька обступили Софійку:

— Як твоє здоров’я?

Здоров’я як здоров’я, чом це вони питають? Ах, нога! Справді, нога! Болить, що ж їй іще лишається? З такою-бо раною!..

Пощастило, як у казці! Павлик умовив Любу Савівну повести його на етюди до замку. І запитав, чи не хоче й Софійка випробувати свої художні таланти.

Алла Іванівна дуже ввічливо запитала, чи у вчительки малювання всі вдома, якщо не боїться після тієї пригоди рушати до замку. Та відповіла, що до «Місячних сонат» звикла, а нічого поганого від привида ніхто не зазнавав.

На радощах Софійка забула мольберта. Гречно відмовилась від Павликових пропозицій і сказала, що, поки вони малюватимуть, поблукає довкола. Сама ж тихенько відімкнула балконні двері й шаснула всередину.

— Панна принесла конверта? — зустрів її Завтрашній.

І пам’ятає ж!..

Що ж, якщо причандалля для малювання вона могла не взяти, то письмове приладдя, звичайно ж, прихопила.

Завтрашній переклав польською завбачливо складену Софійкою чернетку. Поки натужно виводив літери (рука геть відвикла!), дівчинка двічі виходила надвір перед очі художників. Люба Савівна теж знудилася за етюдами на природі і малювала з насолодою, тож Софійки не дуже-то й пильнували.

Ян-Казимир наполіг, щоб у кінці, постскриптумом, додати й таку фразу: «…Досі перед очима той день, коли Марія з Тадеушем назавжди покидали замок. Тадеуш вдягнений у чорний дорожній плащ. На Марії — золотиста сукня, оздоблена хутром. Вони сідають у своє авто (на той час Дашківські вже мали й машину), яким доїдуть до залізничної станції в Лукашах. Тадеуш озирається, наче хоче запам’ятати все. Марія голосно, якось аж сердито, наказує швидше рушати».