Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Отже, сьогодні вирушить до Польщі тоненьке, але дуже зболене послання. Мовляв, так і так, досліджуємо історію Леськовичівського замку, що досі височіє в селі. У зв’язку з цим розшукуємо нащадків панів Дашківських. Що знаєте, повідомте на адресу таку-то в місті Вишнополі. З поміткою: «Для Софійки».

— Приємно бачити вас таким радісним! — співчутливо глянула на просвітлілого Завтрашнього.

— Так бардзо складно все виклали! — аж підстрибував хлоп’як. — Панна — диво! Та й мій постскриптум гарний! Ця лірична замальовка з матінкою в білій сукенці!..

— В білій? Ви ж казали: в золотистій!

— Ну, а я ж про що? В золотистій, звісно! Я не міг сказати білій! Білих і не любила вона! Пояснювала, що білі сукні їй нагадують якісь бридкі хлопські сорочки з країни її дитинства.

Атож, хутко Маруся Фіртик виросла зі своєї справжньої шкури! Полиняла, мов змія! Трохи згодом уже Софійка розповідатиме одну казочку. А поки що, здається, настав час відкрити правду: про ту Маріїну загадкову країну. Зараз-зараз! Ось тільки ще раз покажеться на очі пейзажистам. І занотує в блокнотику ще одну фразу: «Матінка в білій сукенці».

Пейзажі — і в Люби Савівни, і в Павлика — вийшли такими гарними, що в Софійки аж руки засвербіли від бажання й собі так малювати. Лиш одним, теж симпатичним, етюдиком Павлик був незадоволений. Уже хотів викинути, як Софійка попросила замальовку для себе. О, до шафи полізе не з порожніми руками!

Хай повертаються до табору, а Софійка ще забіжить на пошту, вкине листа. Ні-ні, то нічого, що запізниться на обід!

Тепер не дбала про конспірацію: навряд чи працівники зв’язку утнуть по-польськи. Поштарка ж, наклеюючи марки, навпаки, підозріливо обдивилась конверт.

— Доцю, хіба в наш час ще пишуть так кучеряво? — запитала в Софійки.

— То я, тьотю, так старалась, щоб польські літери були схожіші! — залепетала.

— Ну, я розумію, що це закордонний: але ж такий почерк?! — не вгавала пронозлива жіночка. — Це мені щось нагадує… А-а-а! Здається, в дідовій хаті на горищі схожі папірці валяються! Мої дідо писарем працювали, доцю! В замковій економії, там, де ото щоночі блукає прив… де ото башточки й алейки! Дідо були запасливі: все, що пани викидали, додому стягували. То я частину попалила, а трохи позоставалось… Отака точно каліграфія, їй-богу!

— Ой тьотю, а як би мені ті папірці побачити? — аж застрибала від нетерпіння.

— Що ж, якось приходь сюди — принесу!

— А… — Софійка згадала казкового вовка, який, поклавши одну лапку, намірявся покласти й другу. — А мені до тієї хати можна? Разом із вами, звичайно!

— Гм… Хіба ж тебе, доцю, з табору відпустять?

— Відпустять, відпустять!

— Ну, якщо тобі так хочеться… Гм, польська мова… Якби й мої до навчання такі охочі! Зайдеш завтра ввечері по мене додому: оно, третя хата, сині вугли!

— А… а сьогодні можна?

…Коли вовчик поклав на воза і четверту лапку, йому ввічливо дали відсіч…

— А картоплю, доцю, хто ниньки за мене копатиме? А біля худоби хто повправляється? — докірливо усміхнулась поштарка.

Ох, того завтра ще спробуй діждати!

Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного «поза зоною», як…

— Алло?

Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!

— Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.

— Е… я… е-е… Софійка!.. — гарячково відімкнула телефон.

Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!

Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!

З іншого боку, що мала б йому казати?

— Софійко, то ти йдеш на концерт? — загукали від корпусу.

Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?

Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!

«НатАлінОляДашІлонаРит» виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!

— Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! — Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.

Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!