Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась — уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!

Звичайно, сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як — чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!

Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу — хай навіть земля під нею западеться!

— Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?

Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:

— Як справи?

— Суперово! А ти — у Вишнополі?

— Ні, я на відпочинку!

— Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?

— Ну, так… Тут майже Канари… — Говорити, говорити, не мовчати! — Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе — як у кращих домах Парижа!

— Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?

— О, тут і залізячки на вагу золота! — мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. — А… а як там Ірка Завадчук?

— Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!

— Ірці навіть побритою стильно!

— Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! — реготнув. — Ну, що, па-па?

Щось казати, казати, не мовчати!

— Тут у нас теж усі в класних прикидах, — обвела поглядом барвисте товариство. — Павлик у олійних мазках, Ві-ку-ку в усевидющих окулярах, Алла Іванівна — в окулярах рожевих, «На-тАлінОляДашІлонаРит…» — хто в чому… А головне — справжні орлята! Усі — крилаті. І саме вбиваються в пір’ячко.

— Відпадно! Ну, па-па, бо, знаєш, мані-мані! Коли що — дзвони!

— Па-па… — видихнула вже у відімкнений апарат.

І в цю мить публіка загриміла гучними оплесками.

— Браво! Біс! — почулося звідусіль. — Оце номер! Мо-ло-дець!!!

Та це ж вона балакала при всіх, на сцені!!! Яка ганьба! Який сором! З цим Вадимом зовсім здуріла! Тікати звідси! Провалитись під землю, яка так і не розверзлась нині під нею! Опустила голову, прикрила долонями очі…

…О, рятівна ідея! — картинно зробила реверанс, усміхнулась і вітально помахала глядачам рукою! Аудиторія зааплодувала ще гучніше. Лиш Ві-ку-ку підозріливо усміхалась. Та ще Павлик чомусь спохмурнів.

— Дякую! Щиро дякую! — відкланялась дівчинка й полегшено рушила до свого місця на лавці.

«Побрилась під бобрика! — втихомирити збуреного серця не могла. — Від спеки! Щоб мізки не пітніли — якби вони в неї були!!!»

А в цілому… Подзвонив же!!! А як зреагував на комплімент про Завадчучку? Хохмачкою назвав! Отже, не вважає красунею? Чи вважає? Адже ще тільки приїхав зі своїх Багамів — а вже з Іркою бачився! Може, випадково? Але подзвонив, подзвонив!!!

— Оригінально! Бачите, як можна зробити чудовий виступ на порожньому місці! — переможно обвела поглядом «орлят» Алла Іванівна. — Як зіграла! Талант — він у всьому талант!

«Ні, ну, подзвонив же! Подзвонив! Подзвонив!» — бриніла в душі безконечна пісенька, поки сиділи з Дашківським на башті. Хотілось обняти цілий світ, який простелився зеленими врунами на всі боки! Поцілувати небо в кожнісіньку хмарку!

Сама й не помітила, як майже заспівала рядки, яких так і не прочитала вчора зі сцени.

— Що панна таке гарне розказує? — замилувався Казимир.

— Це Павло Тичина!

— Не чув такого… Але файно! Бардзо файно! — застрибав на радощах. — Софі теж любить поезію?

— Гм… можливо.

— То я панні відкрию свою таємницю!

І зашепотів на вухо Софійці:

— Я теж люблю почитувати віршики! Не признавався раніше, бо ніколи не чув, щоб хтось із них бодай раз балакав про вірші. Гадав, що це нині не модно. А виявляється, через те, що вони — темні душі!

Темні? Гарно сказано. Мабуть, Софійка в поезії теж — темний ліс і купа дров…

— Ви вважали, що тепер вірші померли?

— Ні, померти вони не можуть. Але, думав, вони — як я: тиняються неприкаяні, чекаючи своєї часової шпаринки. Я їх читаю тут, на вежі! Панна помітила, що вірші сповільнюють час?

— Стривайте, ви ж кажете — на вежі, вгорі, час швидшає?

— Безперечно! Він так красиво швидшає, що аж хочеться його сповільнити! Погодьтесь, що вам не схочеться поетувати, наприклад, у підвалі. Чи в підземеллі.