Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: «Зараз я повідомлю таке-е-е!..», — як Віта його випередила:

— Що, ваша газета зайня’ перше місце? — Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: — Ура!!! Я в тобі не сумніва’!

— Зайняла… — трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: — Нагороджуватимуть завтра на лінійці!

— Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! — довершила Ві-ку-ку.

І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це — без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) «Місячна соната»!

А купатись — охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що «Орлятко» проведе свій післяобідній час на ставку.

Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!

Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!

Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!

На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.

Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком «орлятам» допровадити Софійку до білої табірної лікарки.

Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.

Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили… кучеряві літери!

Поморочившись із дрібним шрифтом та ще й із менш знайомою французькою мовою, здивовано прочитала: «Марі від Ніколя».

Це медальйон Марії, Казимирової мами? Справді, вона ж завжди купалась у тих місцях! Але чому від Ніколя? Годі! Більше терпіти не зможе!

Скориставшись тим, що ніхто не бачить, і забувши поранення, Софійка поспішила до замку.

— Ви прийшли?! — Від зворушення Завтрашній заламав руки й упав перед гостею навколішки. — Я так ждав, так ждав! Ви бачили, як плакало небо? Воно вже вилило всі сльози і готувалось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!

Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.

— Ви чули мою «Місячну сонату»? — чіплявся їй за одяг. — Це вже була не «Місячна», це була «Ридаюча соната»! Адже що таке музика, Софі? Музика — це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!

Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.

— Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!

— Досить. Заспокойтесь.

Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:

— То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!

— Все зроблю, як накажете, люба Софі!

— Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? — простягла на долоні медальйон.

— Це — моєї матки! — вражено обмацував знахідку. — Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?

Та Софійку важко було зупинити:

— Питання друге: що тут написано?

— Напис? Я не знав, що тут є напис! — витріщив очі Казимир. — «Марі від Ніколи»? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!

На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.

— Що ж, тоді запитання третє, — не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. — Де… перепрошую, але де ваша могила?

— Єзус Марія! — жахнувся Завтрашній. — Про що ви?

— Ну… про те, де вас… поховали, коли ви… ну, коли ви померли…