Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.

Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:

— Візьми собі, що хочеш!

Дивиться дівчина, а там — як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!

— Мені, прошу пана, — благає несміливо, — десятчане!

— Десяток? — перепитує пан. — Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!

— Та ні, прошу пана, — доводить сердега, — десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!

Регоче пан: дійшло до нього, що десятка — це грубе саморобне полотно.

— Нема в мене такої! — кепкує з убогої. — Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!

Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:

— Слухай, може, ти б вийшла за «прошу-пана» заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?

Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.

Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!

— То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.

— Не хочу, прошу пана, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!

Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.

— Я, — обіцяє, — завтра ж їх звідси видворю!

Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели в глиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так побалакали, а пан таки наповратився женитись!

Не на жарт, видно, запала йому в душу простота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок — із жодною до вінця не хотів!

А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха…

Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде. І впевнили юнку: дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!

Нічого діяти сердешній, мусить погоджуватись. А ще як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..

Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі столи вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звісно, відтепер головною окрасою дому стане ця задрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!

Зажили тоді молодята… Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили в селі карету. Їздила тією каретою молода вродлива пані Марія і розкидала цукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті дарунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних дітей потішати!..

І кликали її з тих пір селяни між собою… вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її — пані Фіртичкою.

— Ну, ось: вам ка’, а мені — бубликів в’я’! — закінчила Віта.

Софійка сиділа мовчки: так, певно, в перші миті німує золотошукач, натрапивши після довгих днів марних блукань на золоту жилу і не ймучи віри своєму щастю.

Нарешті заговорила:

— Віто, бути тобі краєзнавцем чи фольклористом! Укласти б тобі «Літопис Леськовичів у любовних історіях його жителів» або щось подібне! Книга стала б справжнім бестселером!

— Без чого, без чо’? — ледь збила урочистість моменту своїм запитанням Віта.

— Популярною стала б! Знаменитою!

— Ти серйо’? — засяяла. — А якби Павлик ще й малюнки на сторінках поробив!..

— Я серйозно! З Павликовими ілюстраціями було б узагалі! Якось домовляйтесь із ним. А мені ти ще скажи, чи щасливо жила та Марія з паном?

— Про це бабця мовили так: «А чого ж би за таким багатющим паном та нещасливою бути?» Але я вважаю, що — не ду’. З дітьми-то в них були пробле’: один тільки хлопець був, і той зарання — чи то помер, чи десь дівся. А без дітей — яке щастя?

— Хло-о-опець? Десь дівся?

— Про це бабця нічо’ не згадували. Мабуть, не знав його ніхто з сільських: вулицями не ходило, десь по хоромах висиджувалось. Ой, Соф’, а чо’ це Павлик біжить такий веселий?

Справді, до веранди, просто до дівчат, звідкись біг (ну, біг — сказано трохи заголосно: котився, перевалювався) Павлик. Його усмішки не міг приховати навіть дощ.