Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Софійка зашарілась. А тоді про всяк випадок відсунулася ще далі. А потім дістала з блокнотика Вадову фотографію: що скаже про цю особу?

Ян-Казимир узяв світлину, покрутив її в руках. Мружив очі й наче хотів щось із неї здмухнути.

— Пил, — пояснив Софійці. — Цей панич — запилючений!

Він придивився ще пильніше й додав:

— Стривайте-стривайте! Цей хлопець колись був… увесь чорний! Хтось якимось дивом цю чорноту із нього зняв!

Це він про прокляття? Софійка зняла з Вадима прокляття!

— Але, — продовжив, — пилюка зосталась. Пилюка, очиститись від якої здатен тільки він сам, тільки власними силами!

Вадим — дим!.. Дівчинка лише тяжко зітхнула. Раптом згадалася фраза біологічки Ліди Василівни. Коли Вадим спізнився на урок і почав з усіх сил відбріхуватись, Ліда Василівна різко обірвала: Тоді пускати нам пил в очі!»

Пил, пил, скрізь цей пил! На всьому, що тільки пов’язано з найкращим у світі хлопцем! Ні, це вони! Вони всі — не розуміють, не цінують, не приймають високого справжнього кохання!!!

Софійка знову запливла за буйки, поза очерет. Спочатку вона виловила очима напівпрозору постать, що сиділа на найвищій замковій вежі. І зичливо помахала загадковій істоті рукою. Істота щасливо стрепенулась і помахала у відповідь.

А потім вона — вже з води — виловила білу лілею. Благаючи прощення в богів (Ліда Василівна казала, що білі лілії — рідкість, ростуть лиш у чистих водоймах, і їх не можна рвати), пірнула й акуратно перекусила стебло.

Зараз Софійка підійде до товстенького хлопчика, який завше бовтається недалеко від берега. Підійде і при всіх вручить йому білу квітку.

— На, — скаже вона, — ти казав, що не маєш чого малювати! Дарую тобі квітку, яку варто намалювати! І вибач, будь ласка, за всі мої кпини й образи!

Софійці байдуже, усміхнеться він чи одвернеться: вона занадто зайнята, бо пливе до берега, тримаючи в зубах стебло диво-квітки.

Вона тільки знає, що той хлопчик світлий Павлик. І що вона мусить так зробити.

— Ти чу’, що Алванівна вже помири’ із Андрігоровичем?

Софійка не чула, хоч помітила, що в похід цього разу і хлопці, й дівчата пішли разом. Зате вона, Софійка, вже чесно відпросилась у вожатої. Суспільно корисна праця на свіжому повітрі — не гірше, ніж якийсь там похід. Та й хто ж іще допоможе подрузі полоти город?

Полоти вона вміла! Ще в бабусиному Половинчику навчилась вивільняти широкі плантації сухого картопляного бадилля від березки-повитиці та від щириці з лободою!

— А знаєш, що сього’ на вечерю у вас будуть торти? — не вгавала Віта, розправляючись із бур’янами. — У тієї кухарки, що з тобо’ тоді ходила на пошту, — іменини! Вона завжди з цієї нагоди робить дітям торти!

— А Павлика Любсавна теж відпросила на завтра зі спортивних ігор! — видала вже й зовсім несподіване. — Поведе його на ставок малювати краєви’! Каже, що для його таланту слід використо’ будь-яку нагоду!

— Ну, Павликові спорт би не завадив — трохи жиру зігна… — ляпнула й прикусила язика.

Вони ж уже помирились! Він уже ж намалював її лілею! Прекрасно намалював — у великій прозорій склянці з як живою водою!

Схоже, Ві-ку-ку знала й це, тому лиш докірливо глянула на подругу. Софійка тільки старанніше взялась до роботи.

— Мені вдає, що його талант перекриває його повноту! — якось задумано промовила Віта. — Він… мені навіть гарним здається… Тільки що ж: йому не селючки тре’, йому б аристократку якусь, щоб у мистецтвах тямила!

— Що ти мелеш?! — Софійка аж обурилась. — Ти — селючка? Та ти, з твоєю спостережливістю, коли захочеш, то не тільки сільські й табірні вісті знатимеш, а й усі новинки усіх наймодерніших мистецтв!

Віта дуже втішилась і ще більше зарум’янилась. Робота пішла жвавіше, хоч сонце пекло немилосердно. Софійка мала причини швидше дополоти ділянку.

Ві-ку-ку задумалась про своє. Тому аж здивувалась, коли робота скінчилась.

— Ну, спаси’ так спаси’, помогла!.. Тепер — на підвечірок! — запропонувала гості.

— Ой, мушу вертатись!

— Стрива’, та ж ваші прийдуть аж під вечір?

Ох, ну, не дівчина, а рентген!

— Та, мені… ще листа бабусі й дідусеві писати…

— Що ж, коли так — бува’!

— …Соф’! — кинула навздогін, коли Софійка вже була за ворітьми. — Тільки обере’ йтимеш мимо замку, бо я чу’, що тепер у ньому з’являється не один, а цілих два привиди! Двоїться він, чи що?

От якби використати подружчині таланти ще й на пошуки місця для загубленого в часі Казимира?..