Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Знову — про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але, коли натиснути на нього міцніше, — то наче повітря..

— Я — ніби те деревце, — показав на дубочка, — ніколи не стану розлогим і крислатим, але ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною…

На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, що на даху він мовив: «Не знаю, на скільки миль видно», — підозри не викликало. А те, що сказав далі… «Ніколи не любив алгебри!» Для його десяти років — наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він…

Здається, Казимир знову сказав щось дивне, сам того не помітивши! Може, це промовляє у ньому його справжня суть? Майбутня суть?

Що ж це виходить? Сусіди заливають квартиру… І Софійчину також, відколи переселились, горішні сусіди уже один раз залили! Не любить алгебри!.. І Софійка не любить! Виходить, що й Софійка може бути Завтрашнім? Ой люди до-о-обрі! Чи не тому той нещасний і поривається так до неї, що знайшов у «панні»… себе?!

В цю мить Павлик тихенько підійшов до Софійки і простягнув якийсь аркушик.

— Не думай, що дуже ціную твої здібності, але… Просто ти єдина, хто, як і я, придивлявся до нього. Чи схожий?

З малюнка на Софійку дивились… очі Привида! У ту мить, коли вперше побачила його у вікно.

— Мов живий! — Софійка геть забула про ворожнечу. І про те, які тяжкі підозри мала щойно стосовно Яна-Казимира.

— Справді? — зашарівся Павлик. І схаменувся: — Могла б і підколоти! Бо аж незвично!

Та Софійці було не до жартів і не до підколок. Її навідала шикарна ідея.

— Що хочеш в обмін на цей малюнок? — запитала рішуче.

— Ти маєш на увазі, щоб я тобі його подарував? Будь ласка, забирай!

Еге ж, розщедрився! Аби потім знов дорікати!

— Ні, просто так гостинців я не приймаю. У мене є трохи кишенькових грошей. І папка з акварельним папером. І коробка з фарбами. Що візьмеш?

Павлик геть розгубився і не знав, що казати.

— То що, питаю?

— Я ж сказав: ні-чо-го!

— Але я не можу взяти задарма!

— Ну, то не бери! Порви його, спали, із’їж! Тільки відчепись! — Павлик облишив малюнок, ухопився за голову й вибіг.

Ну, хіба не псих?!.

— Єзус Марія! Як я змарнів, як погіршав за останні десятиліття! — вдивлявся у Павликів малюнок юний Дашківський.

Вони сиділи на широченному підвіконні паничевої кімнати, гойдаючи звішеними ногами. Софійка — на безпечній відстані. Якщо раптом Завтрашньому припече перелазити в її тіло, вона встигне утекти.

Сьогодні забігла ненадовго, — Алла Іванівна строго наказала: «На пошту — й назад!»

У замкові давно вже немає дзеркал, тож нещасний уперше побачив себе збоку!

— Що ж залишиться від мене ще через дев’яносто років?! — нервово поправляв зачіску, смикав за поли коротенької — сам її так називає — камізельки.

— Не хвилюйтеся: завдяки цьому портретові вам скоро вдасться вельми освіжити свою зовнішність!

Якщо з цим зображенням вона полізе у свою шафу… то побачить заховані від неї сторінки привидового життя! І, безумовно, знатиме, що робити далі, як шукати Казимирову справжню плоть. І, ще безумовніше, якщо ця плоть має бути Софійчиною, вона вчасно припинить розслідування й покине свою рятувальну операцію!

— Так, портрет чудовий! — по-своєму зрозумів Казимир. — І намальований світлою людиною.

— Ні, той Павлик такий скандаліст!

— Панно, той ваш, як ви кажете, Павлик — світла, чудова людина!

— З чого ви це взяли? — набурмосилась.

— Що таке світло і темрява, люба панно? Темрява — не що інше, як звичайний пил, котрий осідає довкола! Світло — це ніби мітелочка, яка чистить і змітає той пил! Чи ж не так чинить сонце з ніччю?

— Але до чого тут люди?

— А ви не знали, люба Софі? Світ складається зі світлих і темних людей! Коли я дивлюсь на них, то насамперед бачу світло або темряву. Чистоту чи бруд.

— Ти ба? — здивувалась. — Навіть мене так сприймали? Ото вже я, мабуть, закіптюжена! Вашого світлого Павлика тільки те й роблю, що ображаю!

— Софі! — кинувся до неї Завтрашній. — Коли ображаєте Павлика, на вас таки падає легенька тінь, однак ви — найсвітліша постать, яку мені доводилося зустрічати, відколи я… відколи я отакий!.. Думаєте, чому я постійно називаю вас «пресвітлою панною?