Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— Ку-ку! Привіт!

Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з «орлятами».

Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.

— Що, будемо записувати адреси? — запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.

— Будемо! — підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.

Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.

— А давайте, — заявила якомога щасливіше, — випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!

— Тобто? — звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.

— Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?

— Павлик? — бовкнула Ві-ку-ку.

— Софійка? — ще невдаліше висловився хлопець.

— Тьху на вас! — аж тупнула ногою. — Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!

— А-а-а! — без особливого ентузіазму протягли товариші.

— Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси — тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?

— Як чудово! — заплескала в долоні Ві-ку-ку.

— Умгу… — зітхнув Павлик.

— Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? — спробувала трохи підсолодити.

— Звича’, звича’, люба подруго! — Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.

Павлик теж усміхнувся веселіше.

Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:

— Хочу вам сказа’… Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі… Багато з ким дружила… І ще ніко’… ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий… і такий… такий найкращий у світі хлопець!!!

Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та — не Софійка…

Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.

Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.

Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода… Наприклад… в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається… Ігорівна? Іра, Ігор — майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить — тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці — то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою «мокра хімія», і хлопці просто жартували: «Вас що, сусіди затопили?» Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній — в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?

Дашківський дибав сумний, ніби здогадався про Софійчині підозри.

— Нічого, тепер у мене буде шафа: дуже скоро я повернусь, аби сповістити, що знайшла вихід! — утішала Завтрашнього Софійка.

— Ви не забудете мене, Софі? — По блідому обличчю мовчазними потоками текли сльози. — Навіть якщо не вдасться мені зарадити, ви все одно приїжджатимете сюди?

— Неодмінно! Хоч упевнена, що вдасться!

Але як триматися на зв’язку? Казимир не зможе писати Софійці листів, бо хто ж носитиме їх на пошту? Софійка теж, бо навряд чи листоноша належно сприйме адресу: «Замок, Дашківському Янові-Казимирові».

Придумала! Мобілка!!! Вона залишить Завтрашньому свою мобілку! Хай телефонує на батьків номер і кличе Софійку! Е ні, чому ж на батьків? Вічно десь по відрядженнях мотається! На Сашків! Той, якщо доведеться, і серед ночі прибіжить кликати Софійку до телефону! Тільки хай Казимир телефонує ввечері, тоді Сашко не на роботі. І хай при цьому вилазить на висоту: на вежу, наприклад. Натискати ось тут, тут і тут. Заряджати так і так: від того стовпа, що біля пропускного пункту. А Софійка, як приїжджатиме, поповнюватиме рахунок.

Дашківський вельми зрадів такому виходові. Хоч печальний настрій не покидав їх обох.

Зупинились на краю вежі, наче на порозі невідомості. Наче перед наступною, ще не списаною, сторінкою.

— Ой, а що там аркушики? — спохопилась. За печалями про головне забули!

— Ах, так! Уявіть собі, люба Софі: він справді Ніколя! Ніколя Ланфре! — трохи розчаровано мовив Завтрашній.