Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Софійчині очі загорілись.

— Невже мама проміняла на нього мого татка? — бідкався хлопець. — Як вона могла? Та й гостював доктор у нас тільки місяць! Як би встиг подарувати медальйон?

— Гостинець міг зробити й пізніше, — діловито заперечувала. — А закохатись у вашу маму й забути про всяких там Гонорат можна й за тиждень!

— Ви натякаєте…

— Еге ж, і Гонората, яку людські язики вже мало не повінчали з Ланфре, не могла цього вибачити!

— Тітонька Гонората завше була привітна до мене! — похитав головою Казимир. — Можливо, після няньки Ганни це єдина людина в домі, яка добре до мене ставилась!

— До вас, але не до красуні Марії! О Казимире, вам, чоловікам, не зрозуміти, як можна ненавидіти якусь розмальовану, якусь бобрикоподібну верескливу суперницю!..

— Перепрошую, що?..

— Вибачте, я трохи збилась на своє, наболіле!.. Отже, Ніколя? І що ще було в тих паперах?

— Нічого цікавого, Софі! Суцільні шматочки якихось лікарських рецептів!.. Я, знаєте, від учителя латині теж ховався в зимовому саду… Тому не зміг прочитати…

Еге, всі ці шматочки — гарні фрагменти однієї дуже цікавої казочки! Скоро, дуже скоро переповість її одному з героїв!

— Але ж, Софі, чому тоді на хусточці не сміх, не радість, не поцілунки, а сльози?

Оцього вже не розуміла й Софійка! Подумаєш — всього один зі шматочків, що ніяк не клеїться до цілого…

Втім, пора йти. Завтра зранку приїжджає вишнопільський автобус…

Дашківський приречено шкандибав сходами услід за Софійкою.

— Візьміть, хай буде на згадку! Про маму і про мене! — простягла знайдений у річці медальйон.

— О, красненько дякую! А що ж я подарую пресвітлій панні на прощання? — заметушився біля балконних дверей. — Може, я вам зіграю «Місячну сонату»? Як тоді, коли вперше вас побачив!

Старенький рояль, рипнувши кришкою, вибухнув цілим фонтаном звуків. Як там мовив Казимир? Музика — вирування повітря, часу і простору?..

Еге ж, ця «Місячна соната» справді неабияк збурила Софійчин серпень і все дрімучо-величне леськовичівське безмежжя!..

Коли нарешті вляглися радість зустрічі й несамовите Ростикове ревіння (невдячне маля тепер не впізнало сестрички!), Софійка трепетно переступила поріг своєї кімнати. Переступила і вжахнулася. Точніше, вона мала б упасти від захвату: в кімнаті було зроблено чудовий ремонт і стало дуже красиво.

Але замість шафи тепер пишався… новенький модний гарнітур! Так он чому загадково переморгувались батьки! Он чому вони сяють, як дві нові копійки! Підлаштували донечці сюрприз!

— Але шафа! Де моя шафа?!! — закричала так, що батьки вмент перестали переморгуватись, усміхатись і сяяти.

— Заспокойся, доню, всі твої речі збереглися! — здобулась на голос мама. — Я порозкладала все ось на цих поличках!

Вона почала відчиняти дверцята, висовувати шухляди, демонструвати численні принади нових меблів.

— А шафа? Де моя шафа?.. — захлипала дівчинка.

— Дякуємо, що ти оцінила наші старання! — втрутився тато. — Ми цілий місяць возились із твоїм помешканням, уклали в нього всі заощадження!

— Дякую вам, що позбавили мене улюбленої ша-а-а-афи! — заревіла, вже не стримуючись.

— Та твою шафу лиш перенесли в нашу кімнату! Колись і там зробимо порядки, підшпаклюємо її, полакуємо! Буде як нова!

— Не хочу нової! Не хочу нових меблів! Поверніть мені мою стареньку шафу!!!

— Все, досить! — тупнув ногою тато. — Як скажеш, Софіє! Сьогодні ж переставимо все назад! Хай нам буде гірше: новий гарнітур матимем собі!

Увечері, на честь приїзду племінниці, навідались тітонька Сніжана з Пустельником, чи пак дядьком Сергієм. Та, замість святкової трапези, вони взяли почесну участь в носінні меблів.

Софійка поривалась допомагати, але тато стримано порадив їй не плутатись під ногами.

Сиділа на кухні, всіма забута. Навіть Ростика бавити доручили не їй, а Сніжані, й та пішла з ним надвір. Було страшенно незатишно. Ех, не про таку зустріч мріяла Софійка протягом тяжкої табірної розлуки! їй, щоправда, чомусь трохи незручно, але хто ж сподівався від любих родичів такого свинства? Самі винні! Ну, безперечно, самі!..

Лиш вірна Чорнобілка підставляла під її гарячі сльози пухнасту шубку.

Вкладаючи Ростика спати, тітонька не могла обминути кухню. Зайшла, аби зігріти молочну кашку. Відчувалось, що їй теж не до душі Софійчина поведінка. Та вона була доброю тітонькою: хто-зна, може, вона єдина по-справжньому любила дівчинку, як Гонората Завтрашнього? Тому, слово за словом, розмова потепліла й потекла вільніше. Та й Ростик своїм кумедним белькотанням допоміг розрядити напругу. Братик, здається, урешті пригадав свою благодійницю, пішов до неї на руки і любовно вп’явся пальчиками в Софійчину зачіску.