Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Ще в пана була дуже гарна принцеса. В тої принцеси було крижане серце. А може, й зовсім не мала вона серця. Але як побачила конюха Миколу, то розтопилась у ній крига.

І каже вона до мужа: «Візьми його за головного жокея!»

А пан, хоч і був для людей уредний, готовий ради тієї принцеси небо прихилити. Зробив, як вона просила. Потім принцеса захотіла навчитись їздити верхи. Пан і це уволив. Тоді вона попросила збудувати для Миколи окремий затишний будиночок у їхньому чудовому саду. Збудував пан.

І ще захотіла мешкати в кімнаті, вікна якої виходять на той будиночок і на манежні доріжки. Зітхнув пан і виділив їй найкращу кімнату з вікнами, куди бажала.

Після того забаглося принцесі, аби змурували стежечку по березі до того будиночка. Заскрипів пан зубами, але змурував і стежечку. Взяла за моду принцеса щоранку з вікон дивитись на будиночок і на вправи того жокея.

Плюнув тоді пан і махнув рукою. І стала принцеса ходити щовечора тією стежечкою до будиночка, де жив Микола. Мовчав пан, але з його очей все більші почали кресати блискавиці.

Коли ж зустрів якось її на Миколиному порозі, метнулись ті блискавиці просто в крижану принцесу. І розтала принцеса. А замок, сад і будинки розсипались на дрібненькі шматочки.

Нема вже ні пана, ні Миколи, ні маєтку. Тільки досі люди знаходять у тих місцях камінчики у формі коників. А взимку крижинки. У формі серця.

Їхати на багажнику велосипеда — це як взувати дві ноги в один черевик. Туди не хитнись, туди не хились, туди не дивись: кволий транспорт з не менш кволим водієм так і норовить упасти на бік.

Як від’їжджали з замку, їх накрило щедрою зливою.

— Розумію, що йому зараз невесело, та почекав би з плачем, поки виберемось із села! — нарікала Софійка на Завтрашнього.

Сашко мовчки тис на педалі.

— Бачиш, — ділилась роздумами, — якби Казимир знав, про кого насправді та казка, ніколи не просив би Ганну змінити кінцівку. А то ще й бажав, аби принцеса вийшла за конюха і втекла від лихого пана!

— Ага, — прохрипів крізь зціплені зуби Сашко.

— Як думаєш, що сталося далі з тією парочкою? Та з’їдь же ти на ґрунтівку! У мене через цю шосейку зуби торохтять! Автобус завжди з’їжджає!

Сашко — і додумався ж послухатись! — слухняно повернув убік. Але не встигла Софійка і слова мовити про подальшу долю принцеси, як велосипед посковзнувся на мокрій траві, й на ґрунтівку вони зсувались уже власними спинами.

— У-у-ух… — аж полегшено зітхнув хлопчак і не поспішав зводитися на рівні. Перепочивав. Та й чого ж було сподіватись від цього сухоребрика?

Дорогу, звичайно, розквасило, і всі наступні спроби сісти на велосипед закінчувались тим самим. До того ж колеса забились болотом, і легкий транспорт зробився непомірно тяжким. Еге ж, це не Вадимовим новеньким скутером (батьки подарували на честь свого повернення) їхати!

Велосипед трохи одчистили й попленталися шосейкою пішки. Сашко власноруч волік машину і ніяк не погоджувався на допомогу. А в самого ж сили — як у горобця під коліном! Що? В горобця?

— Он що за горобець, про якого писав поет! — пройнялася здогадом. — Пригадуєш, я розповідала? «Голубку упіймав Тадеуш. Її у камінь вмурував. Хотів утримати? Та де вже: Голубку горобець украв!» Я ще й тоді думала: чому не яструб, не орел? Конюх — це ж горобець на панському дворищі!

— Умгу.

— Як думаєш, який зв’язок це може мати з майбутнім життям Завтрашнього?

Тільки здвигнув плечима.

Згодом вибрались на сухе і знову сіли на велик. Софійка всю дорогу вибудовувала різні версії і, зрозуміло, чекала підтримки від товариша. Натомість чула тільки «угу», «ага» або «не знаю!». Побалакай із ним!

До Вишнополя прибились, як уже стемніло. Сашко, поспішаючи додому, не схотів навіть торта. Ще добре, що перед тим додумались потелефонувати із Сашкової мобілки й сповістити про затримку, бо без скандалу не обійшлось би.

Але свято вже пропало. Мама ходила сердита, як фурія. Мало що дочка десь повіялась, мало що Ростик вередує, то ще й Чорнобілка тихцем вилізла на стіл і почала відразу дві тарілки рибного холодцю!

— Я завжди казала, що не можна тримати в квартирі цю потвору! — кричала мама, вишукуючи попід диванами перелякану кицюню.

Ні, цього вже Софійка стерпіти не могла! Дарувала те, що мама завжди була проти Чорнобілки!

Її неделікатність із тим новим гарнітуром! Але обізвати чарівну Софійчину кицю потворою?!

Ясна річ, що всі крики чудово чув і тато. І ні словом не захистив нещасної тваринки! Це була крапля, яка переповнила чашу!