Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

— І де ж тепер той острів? — нарешті втрутилась у розмову.

— Софійко-о-о! — наближався по коридору мамин голос.

Ото ще, ну не дають спокою ні на хвилинку!

— Софійко! — Мама вже стояла в одвірках. — Ти чому тут сидиш сама?

Ага, Казимир, спритняга, вчасно випарувався!

— Та… Приємно посидіти, помріяти в тиші… Поуявляти, як тут колись було…

— Ходімо з нами, там так цікаво! Навіть Ростик рота розкрив од здивування. Зараз усі лізуть на вежу!

— Мамусю, я ж це все бачила тисячу разів! — Ну, яка ця мама й справді наївна! — Ви йдіть, я тут почекаю!

— Уявляєш, ми розпитували цього військового, чому не відродять замку. Виявляється, потрібні такі шалені гроші!.. Звісно, в держави їх нема…

— Ну, гаразд, я побігла! — кинулась мама на стривожений Сашків поклик.

Дитина дитиною, а кішок обзиває!..

— То де тепер той острів? — перепитала, як тільки Завтрашній ввійшов у колір і набув звичного вигляду.

— Затонув… Не знати й чому…

— Думаю, і ви, і я прекрасно знаємо, чому той острів того Кохання затонув, — підсумувала Софійка. — Видно, дерев’яні дошки, хай і дубові, — надто слабка опора для почуттів…

— Мабуть, ви праві, Софі… — зітхнув із розумінням. — Ви натякали, що знайшли щось для мене…

— Ах, так! — спохопилась дівчинка. — Хоча, признатись, поки дечого не уточнила, не варто загадувати наперед. Зате можу розповісти вам ще одну казочку, яка відкрилась мені після тривалих пошуків роботи. Лише, благаю, вислухайте її мужньо!..

Гонората мала зуб на Тадеуша. Багато років тому вона покохала і зібралася заміж, а брат не дозволив. Не достатньо багатим видався йому наречений.

Відтоді на Гоноратиному шляху не траплялось ні бідних, ні багатих чоловіків. Може, тому, що з посагу після батьків дісталась їй менша пайка. А може, через те, що красунею не була. У ластовинні, білява, аж рудувата, — зрештою, як і старший брат.

Та й веснянки її поступово марніли та в’янули з літами. Це братові нічого: він і в сорок жених, їй самотою тужно, а неодружений гультяй Тадеуш — як вареник у сметані!

Все ще було би стерпно, але на тобі: забаг старий парубок одружитись! Ще й із ким — з нікчемною хлопкою! Що злидні латками світять, що ні освіти, ні розуму, то ще й комизиться, ще й перебирає!..

Після весілля — ще гірше. Невістка у замку заправляє, брат у всьому їй догоджає, дарунками її любов купує. А Гонораті — хоч із торбами йди!

Зовсім осліп від того кохання гарячий Тадеуш. А сестра все бачить. Бачить Гонората і те, що не потепліє до чоловіка Маріїне серце. І те, як вона очима за красунчиком-конюхом стриже. Бачить і забутого батьками небожа — біляве хлоп’я, що вже робить свої перші, нікому, крім няньки та тітки, не цікаві кроки.

До цього хлоп’яти й прихилилася самотня Гоноратина душа. Вона б радо й за матір йому стала, всиновила б його, якби не… Позбутися якось цієї Марії! Від неї все лихо в домі!

Та куди там! Пан як не дарунками її завалює, то острови кохання споруджує. А розлучатись і вона вже й не схоче! Бо як тоді стежечкою до жокеєвого будиночка вчащати?

Казати приїжджим, хто Марія і звідки, суворо заборонено. Люди, звісно, тихцем язиками плещуть, чужих ротів не заткнеш. Але вголос одне товчеться, Марією ж і придумане: невістка Дашківських — мало не з якогось заморського королівства і дуже поважна птиця.

А тут в гості до Тадеуша один мосьє навідався.

Гарний, видний, з аристократичною борідкою і манерами солідний лікар. Та, головне, у своєму вже далеко не юному віці досі парубок.

Повитягала Гонората найкращі сукні, нагострила розум і дотепність. А мосьє Ланфре один погляд на Гонорату кине, двоє — на красуню Марію.

Одне слово до Гонорати, два — красуні Марії! Та Марія, крім свого конюха, ні на кого не дивилася.

Якщо й навідувалась у докторову кімнату, то щоб на своє нещасне шлюбне життя поскаржитись та від мігрені (ич, панські хвороби позаводила!) рецепта випросити.

Все це Гонората достеменно знає, бо… бо сама до Ланфре по рецепти бігала і не раз перед тим, як постукати, під дверима нашорошено завмирала. Хвороба її була не така аристократична. Та й не хвороба, власне, і не її. Придумала Гонората, буцім ночами боїться, бо в її помешканні щури ганяють. Сподівалась, може, Ланфре, аби захистити, до неї в будиночок прийде — жила Гонората окремо, у флігелі скраю парку. Або хоч до себе запросить!

Лікар натомість виписав Гонораті отрути для щурів — якої забажає і скільки хоче.