Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Як на те, в цей час Марії запраглося кави до постелі. Мігрень уже має, ще кави бракує для цілком блакитної крові! Чи не задумала Гонората лихе, коли напросилась їй ту каву носити? Так чи не так, а відтоді щоранку порція отрути для щурів підсипалася в блискучу порцелянову філіжанку з намальованими пастухом і пастушкою.

Видно, Ланфре і тут не виправдав Гоноратиних сподівань. Пила Марія ту каву і… кращала й розквітала. Хоч бери та собі щурячої отрути підмішуй! Для вроди.

Тільки того дня, як пропав її малий немічний синочок (що це сталося в її кімнаті, на її очах, не казала нікому!), забула Марія про панську звичку. Пожбурила чашкою просто Гонораті в обличчя! Може, хоч тепер зворухнулось її крижане серце!

Та й Гонората, приголомшена зникненням хлопчика й розчарована отрутою, облишила свої підступи. А за нею і вся допитлива челядь, що підозрівала Гонорату в нечистому й крадькома слідкувала, чим закінчиться ця історія (пихату пані Марію слуги теж не любили), втратила інтерес і покинула стежити.

«І я там була, правда, кави не пила. Та й узагалі, пощастило тому, кому в цій казочці по бороді текло, а в рот не попало!..»

Перед уроком української літератури Ірка й Вадим балакають про щось біля вікна. Може, обговорюють домашнє завдання? Тоді чому Ірка так хихотить? Що в їхніх підручниках з української літератури є такого, що може розвеселити? В них же, куди не глянь, — усе казки з поганими закінченнями!

Зрештою, чому Софійку має хвилювати сміх якоїсь розмальованої ляльки?

Але в Софійки — нагальна справа. Тож і мусить негайно відкликати Завадчучку вбік.

— Мені дуже потрібно знати, чи вас коли-небудь заливали сусіди? — спитала якомога заклопотаніше.

— Ха-ха, нащо це тобі?

— Ви ж ніби продаєте квартиру? Дехто з наших знайомих планує купити.

— Пхе, нічого ми не продаєм! — скривилась манірно. — І сусіди нас ніколи не заливали. То тих заллють, то тих. А нас — жодного разу. Мама каже: квартира щаслива. Тож нащо продавати? Хто тобі таке наплів?

— Видно, хтось щось переплутав, пробач, — далі розмовляти не було чого.

Отже, як здогадувалась останнім часом, таки не Ірка. От Іваненка запитати складніше…

Наважилась аж на останньому уроці. Почала із переїзду.

— Нова квартира — це добре, — дійшла нарешті до головного. — Ще все відремонтоване, ще не заливали сусіди зверху…

— Якби ж то! — скрушно всміхнувся хлопець. — Уяви собі: нас залили першого ж дня, щойно в’їхали! Одна втіха: батьки все одно хотіли плитку міняти й нові шпалери поклеїти. Отож не дуже шкодували. А в усьому іншому — мали клопіт!..

Софійка була приголомшена почутим. Ні, чогось такого й сподівалась, але ж, справді, як усе збіглося! Зрештою, вона й ставиться до новенького так само, як до Завтрашнього. Ніби відчуває: вони — дві половинки однієї й тієї ж людини. Хорошої людини. Милої, приємної, майже ідеальної.

Може, Софійка навіть трошки закохалась. Втім, у кого? У Дмитра? В Казимира? І як же тоді пояснити почуття до Вадима?.. Зовсім заплуталась!

Та важливо, що скоро вона розплутає інший, складніший, вузол. Тепер-бо підтвердити ще кілька деталей — і починати велике переселення.

Мама попросила забрати Ростика від баби Валі.

— Яке золоте дитя! — сокорила та. — Сиділа би з ним день і ніч! Ви, Софійко, як хочете, можете приносити його навіть на вихідні! Минулої неділі так за ним скучила!

— Еге, він теж хотів із нами подивитись на Леськовичівський замок! — пригорнула до себе малого.

— Леськовичівський замок? — зацікавилась баба. — І як він тепер?

— Гарний! А ви теж його бачили? — зраділа Софійка.

— О, вже давненько! Моя двоюрідна бабця були… господинею в тому замку!

— Господинею? — Софійку наче струмом пронизало. — Стривайте, не могла ж вона бути Марією?!

— Марією? Ні, не Марією, це точно!

— А як звалась?

— Ох, дитино, — заохкала й зашкандибала сусідка. — Хіба я вже згадаю? Давно то було! Здається… якось на «Г»…

— Гонората? — аж підскочила від несподіванки.

— О, так-так! Гонората! Що гонорові були бабця, то гонорові!

— То ви вже — онука Гоноратиного сина, чи, може, доньки? — вирішила перевірити сусідку, знаючи, що Гонората дітей не мала.

— Ні, дитино, не було в бабці ні дітей, ні чоловіка! Самотою звікувала, як я! Мій родовід пішов уже від її старшої сестри!

Справді, Казимир згадував якось, що в Гонорати була ще старша сестра по матері (Тадеушів батько одружився на жінці з дитиною)! Та сестра, на заздрість Гонораті, рано вийшла заміж і виїхала кудись далеко.