Ульф Старк - Сікстен

Сікстен сидить на канапі з фотоальбомом на колінах. Він переглядає всі фотографії, де є мама, тато й він сам.

Ось мама сміється на камеру. Вона міцно тримає Сікстена за руку. А за їхніми спинами виблискує море. То було в Данії.

Це остання фотографія, яку він вклеїв до альбому.

Потім Сікстен вибирає одну з найперших фотографій. Ту, де тато був у боксерських трусах. Ту, де він напружує м’язи рук і всміхається мамі, що стоїть поруч.

Тільки-но Сікстен розрізає фотографію, як відчиняються двері в передпокій.

Та коли тато заходить у кімнату, він сидить з альбомом на колінах, наче нічого й не було.

— Он як, — каже тато. — Ти роздивляєшся давні фотографії? Може, подивимося разом?

— Ні, мені якраз треба вийти, — відповідає Сікстен.

— Тобі треба вийти саме тоді, як я прийшов? — дивується тато.

— Просто мені треба дещо влаштувати, — каже Сікстен. — Для твого дня народження. І це справді дуже спішно.

І Сікстен вибігає.

Залишившись сам, тато сидить на канапі й гортає альбом з фотографіями. Він навіть не питає, коли Сікстен повернеться додому.

Сікстен та Юнте стоять біля поштової скриньки неподалік хімчистки.

Вони засовують фотографію в конверт. Тоді про всяк випадок приклеюють аж три марки. Старанно їх послинивши.

— Ось так, — каже Юнте. — Тепер кидай у скриньку!

І Сікстен кидає.

Конверт із легеньким шурхотом падає у скриньку.

— А тепер сплюнь, — каже Юнте.

Сікстен спльовує на скриньку.

— Ні, тричі, — каже Юнте. — Щоб пощастило.

Тато працював цілу ніч. Тож тепер він спить майже до вечора. Хоч сьогодні в нього день народження.

Аж тут до його кімнати заходять Юнте та Сікстен.

Юнте грає на своєму синтезаторі. Сікстен несе тацю, на якій стоїть чашка кави і лежать троянда, тістечко з універмагу та чималенький пакунок.

— For he’s a jolly good fellow [2] Бо він найкращий у світі ( англ. ) — популярна привітальна пісня з нагоди свята. , — співають вони.

— Пора вже прокидатися, — каже Сікстен.

Тато розплющує очі й усміхається.

— Авжеж, — каже він.

Потім він обіймає і Сікстена, і Юнте. Тоді відкушує шматочок тістечка й відсьорбує трохи кави, яку вони самі зварили.

— Може, розгорнете пакунок? — питає Юнте.

— Ну звісно, — каже тато.

Він зумисне не поспішає розв’язати стрічку. Потім поволі розмотує папір. Бере в руки картонну коробку, пробує її на вагу і ледь струшує.

— Невже це свічник? Той, що ти зробив на уроці праці? — питає він.

— Ні, я подарував його тобі торік, — каже Сікстен. — А цього року тебе чекає сюрприз.

Тоді тато порпається в коробці. І врешті-решт виймає з неї пакет бананових карамельок із крамниці Сліпого Свена. Та ще й конверт, де лежить квиток у кіно.

— Це на вечірній сеанс, — каже Сікстен. — На «Тарзана».

Тато дивиться на рожевий квиток, і йому на очі навертаються сльози.

— Уявляю, як то буде весело! — каже він.

— Напевно, так, — каже Сікстен.

О пів на сьому тато стоїть у передпокої й оглядає себе в дзеркалі з тріснутим склом.

— Не розумію, чого я маю йти в уніформі, — каже він. — У мене дурнуватий вигляд.

— Але ж сьогодні як-не-як твій день народження, — каже Сікстен. — І втягни живіт, якщо можеш. Ти взяв з собою карамельки?

— Узяв, — каже тато. — Так добре?

Юнте бере троянду й засовує її в петельку.

— Тепер добре, — каже він.

Потім тато йде.

— Не забудь, що на квитку зазначено місце, — нагадує Сікстен, перш ніж двері зачиняються.

Сікстен і Юнте біжать цілу дорогу. А потім дуже довго чекають. Їм не хочеться ризикувати, щоб тато, чого доброго, їх побачив. А з іншого боку, не хочеться проґавити цікавої сцени.

Розпашілі й спітнілі, вони сидять у темряві. Сидять всього на два ряди позад тата і дивляться на його потилицю.

Фільм уже почався. Тарзан сидить біля мавпи Чити.

А місце біля тата порожнє.

— Вона не прийшла, — шепче Сікстен.

— Може, просто запізнюється, — шепче Юнте.

Так і є. Бо за хвилю в бічному проході з’являється якась жінка. Рудокоса й кучерява. Вбрана вона в костюм, що облягає тіло. А на грудях у неї теж троянда. Жінка зупиняється біля татового ряду.

— То вона, — шепче Юнте. — Бачиш?

— Ага-а, — шепче Сікстен. — Здається, вона чуттєва.

Вони бачать, як жінка пробирається між сидіннями, а люди підводяться з місць, щоб її пропустити. Діставшись до тата, вона зупиняється, і вони стоять одне навпроти одного.

— Вибач, я трохи запізнилася, — каже вона.