Ульф Старк - Сікстен

Йде гарний фільм про кохання.

— Агов, Юнте, — озивається згодом Сікстен.

— Що? — питає Юнте.

— Я не думав тоді нічого того, що казав про твої вірші.

— Це добре, — каже Юнте.

— І ти маєш слушність. Ми спробуємо знайти ще одну жінку для тата. Але цього разу вирішувати буду я. Власне, я вже вирішив. Допоможеш мені написати листа?

Обличчя в Юнте аж сяє.

— Звичайно, — каже Юнте. — Завтра напишу. А тепер мовчи, бо зараз таке побачиш!

— Що побачиш? — питає Емма.

— Найдовший у світі кіношний поцілунок, — відповідає Юнте.

І вони дивляться. Поцілунок триває кілька хвилин.

Після фільму Сікстен завозить Емму аж до її дому.

— Спершу я думала, що ти звичайнісінький хлопець, — каже вона, коли вони стоять біля її воріт. — Просто трохи зухвалий. Але тепер я так не думаю.

— Ти теж не така, як усі, — каже він.

Тоді Емма цілує його в губи. То був, мабуть, найкоротший у світі поцілунок. А потім вона біжить до дверей.

— Сподіваюся, з твоїм татом усе буде гаразд! — кричить вона.

— Ось воно! — каже Сікстен.

Він виймає з кишені оголошення і дає його Юнте. І Юнте прихиляється до спинки свого стільця біля письмового столу й читає. Потім морщить лоба.

— Жінка як жінка, — каже він. — Що в ній особливого?

— Просто цього відразу не видно, — відповідає Сікстен. — А тато любить танцювати. Ану сідай за машинку!

І Юнте сідає за друкарську машинку. Але цього разу на лист іде більше часу. Він весь час жмакає аркуш за аркушем і кидає в кошик для сміття.

— Напиши, що це терміново, — каже Сікстен.

Юнте тільки пирхає.

— Мені ж треба її собі уявити, — каже він. — Я повинен знати, кому пишу.

Юнте дивиться на Мадонну на стіні. І врешті-решт його пальці починають бігати по клавішах. За хвильку-другу лист готовий. Він підносить аркуш паперу до світла й задоволено киває головою.

— Цього досить, — каже він.

— Читай, — каже Сікстен.

Юнте налаштовує мікрофон. Він крутить ручки на аудіосистемі, щоб голос був природно приглушений. А потім читає те, що написав.

Ось що:

Любі Танцівливі Ніжки!

Я дуже хочу з тобою зустрітися. Мені часом буває самотньо. Здається, я доволі веселий. І люблю танцювати. Мої ноги ніколи не втомлюються. Колись я був боксером. Тепер воджу автобус. Мені подобається водити автобус уночі. Тоді, коли над темними міськими вулицями сяє місяць. Тоді, коли зірки блищать, мов тисячі перлинок, а у вікнах самотніх людей горять свічки. Тоді мені жаль, що нема кому про всю цю красу розповісти. От якби ти могла поїздити зі мною! Я залюбки куплю тобі квиток. У мене є хороший хлопець, його звати Сікстен. Він також не проти тебе побачити. Не барися з відповіддю. Це терміново.

Твій

— Ну як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.

— Здорово, — відповідає Сікстен. — А те місце, де про свічки у вікнах самотніх людей, просто поетичне.

— Атож, — каже Юнте. — Мабуть, не такий уже й поганий вірш.

Юнте йде провести Сікстена, бо хоче переконатися, що лист потрапить у поштову скриньку. Вони сідають на велосипеди. До того ж вони щасливі. Щасливі через те, що лист вийшов дуже гарний, і через те, що помирилися.

Спускаючись з пагорба, хлопці стають ногами на сідла. А одну ногу ще й випростовують позад себе.

Напевно, щось таке відчувають птахи, думає Сікстен, коли вони мчать уділ. Напевно, це і є відчуття свободи.

Він не бачить Бобо, Арне та Мікаеля Бурфоша, які їдуть на пагорб. Аж поки вони мало не стикаються лобами.

— Ну й чортяка, — зітхає Бобо.

— Ага, — додає Арне. — Та й велосипед уже не дівчачий.

Сікстен та Юнте зі свистом пролітають мимо. І невдовзі опиняються біля синьої скриньки, де Сікстен опускає листа.

— Тепер він піде далі, — каже Юнте.

— Так, лишається тільки чекати відповіді, — каже Сікстен.

Сікстен сидить біля вікна й дивиться на паркувальний майданчик.

Останній тиждень він так сидить щодня в передобідній час.

Він бачить тітку, що несе сумку з продуктами. А ще — чоловіка в кепці, що вигулює свого собаку.

І більше нічого не бачить.

Але за чверть одинадцята з’являється він. Обминає автомобілі на своєму жовтому велосипеді, а спереду в нього висить велика коричнева сумка.

Тоді Сікстен увесь напоготові.

Він чує, як розщіпається сумка. І кроки, що наближаються. Тоді Сікстен тихенько відчиняє двері. Бо в своїй кімнаті солодко спить тато. А на сходах стоїть листоноша і хитає головою.