Мері Блер - Тінкі й чарівна квітка

— Тоді я попрошу вас наглядати за ним, — сказав кіт. — А ви, містере Нокс, подбайте про тварин, які тривалий час перебували у вашій лабораторії.

— Обов’язково! Було так жорстоко тримати в клітках цих милих створінь. На жаль, я зрозумів це лише тепер, коли сам побував у банці протягом дня, — похитав головою вчений.

— Гаразд. Може, ми навіть станемо друзями, — усміхнувся тато Лілі.

Кіт нічого не відповів, він змахнув своїми великими м’якими лапами над ученим, і той зник.

— Коли містер Нокс завтра прокинеться, він нічого не згадає, — мовив кіт. — І вас я попрошу нікому не відкривати наш секрет. Можете ви мені це пообіцяти?

— Звичайно, — твердо сказав тато Лілі. — Але чи згадає він, що став хорошим?

— Сподіваюся. Він думатиме, що йому наснився страшний сон про те, як він потрапив у банку і не міг вибратися з неї.

Тато Лілі надовго замовк, а потім, струснувши головою, рішуче сказав:

— Людина, хоч би якою вона була, заслуговує на те, щоб отримати шанс стати кращою. Я допоможу містеру Ноксу. Я стану його другом.

— Тож ми повинні повернути тварин у лабораторію? — розгублено спитала Лілі.

— Напевно, — відповів її тато.

— Але тоді вам доведеться знову посадити їх у клітки? — спитав Тінкі.

— Ні, — скрикнула Лілі. — Ми так не вчинимо. Ми відкриємо клітки, і нехай містер Нокс сам вирішує, як це сталося.

— Гаразд, — ласкаво відповів кіт-­учитель. — А тепер час повертати­ся додому.

Феріґард ляснув лапами, і навколо розсипалися золоті іскри. Яскраве світло засліпило всіх, а вже за мить на майданчику нікого не було.

Лілі прокинулася від того, що хтось тихенько дув їй в обличчя.

Дівчинка розплющила очі й радісно скрикнула:

— Тінкі! Я так боялася, що ти просто зникнеш.

— Я, звісно, зникну, але спочатку попрощаюся з тобою.

— І ми більше ніколи не побачимося? — засмутилася Лілі. — І більше не буде ніяких див?

— Дива ніколи не закінчуються для тих, хто в них вірить, — прошепотів кролик, ніжно обіймаючи дівчинку за шию.

Наступної миті феріґард розтанув у повітрі.

Лілі хутенько вдягнулася й пішла до вітальні. Там вона побачила тата й маму. Вони про щось захоплено розмовляли.

Дівчинка підбігла до батьків.

— Уявляєш, Лілі, мене знову запросили до Пекінського ботанічного саду, — радісно повідомив тато. — А ще вони дозволили мені взяти тебе із собою на літню практику.

— Невже я побуваю в цьому чарівному місці? — вигукнула Лілі й заплескала в долоні.

«Так, і справді: дива ніколи не закінчуються для тих, хто в них вірить», — подумала дівчинка, й щаслива усмішка сяйнула на її обличчі.