Мері Блер - Тінкі й чарівна квітка

— Ой-ой! — захихотів феріґард. — Ти мені крила зімнеш.

— Перепрошую, — шляхетно попросила пробачення у кролика Лілі і випустила його зі своїх обіймів. —Я така рада тебе бачити!

— Що трапилося? Чому ти пла­чеш?

— Хтось заліз до оранжереї і вкрав нашу камелію, — відповіла Лілі, і сльози знову покотилися з її очей.

— Викрадач квітів? Уперше чую, щоб хтось крав квіти, — здивувався Тінкі.

— Це ж рідкісна квітка. А що скаже дідусь? Він же виростив її… — І Лілі знову залилася сльозами.

Тінкі підлетів до самого обличчя дівчинки й торкнувся пухнастою лап­кою її щоки. Лілі звела очі на кролика.

— Ти ж не покинеш мене знову? — несміливо спитала дівчинка.

— Я буду з тобою і допоможу тобі знайти квітку.

Залишок дня минув за прибиранням оранжереї. Дідусь замінив розбите скло, а мама, бабуся й Лілі піднімали горщики, вимітали землю, збирали зламане листя й гілочки. Надвечір зимовий сад мав майже звичайний вигляд.

Тінкі теж час даремно не марнував: він облетів все місто в пошуках вкраденої квітки. Коли Лілі вже лягала спати, пухнастий кролик раптом влетів до її вікна. Малюк був чимось стурбований…

— Тінкі, ти щось знаєш? — злякалася Лілі, дивлячись на кролика.

— О Лілі! Я ніколи не бачив таку дивну і моторошну людину… — відповів феріґард, сідаючи дівчинці на коліна.

— Про кого ти говориш?

Кролик зіщулився.

— Мені здається, я знайшов викрадача твоєї квітки, — сказав він примружившись. — Але я не впевнений, що ми зможемо її в нього забрати…

— Чому?

— Тобі відомо, що на околиці вашого міста живе чаклун? — злякано прошепотів Тінкі. — У нього величезний будинок без вікон і незвичайний садок, де ростуть хижі рослини…

— Чаклун? — розсміялася Лілі. — Та що ти, Тінкі? Це ж не чаклун, це звичайний учений. Містер Нокс. Він працює разом із моїм татом.

— Ти впевнена? Аж надто вже він на лихого чаклуна з казки схожий. Ніс у нього гачком, спина горбата, а руки сині!

— Сині? Це були гумові рукавички! Вчені часто в них працюють. Ох, Тінкі, ти такий кумедний! І приверзлося тобі таке — містер Нокс викрадач!

— Я, звісно, не собака, але зміг вистежити його за запахом, — гордо сказав кролик. — Саме до його домівки він і привів мене.

— Дивно, — пробурмотіла Лілі. — А чи можна непомітно прокрастися до його будинку?

— Для цього тобі доведеться навчитися літати. Або я можу перенести тебе через паркан сам, — засміявся Тінкі.

— Але ж я така велика, — здивувалася дівчинка.

— Я можу зменшити тебе, тіль­ки… — запнувся раптом феріґард, — я раніше цього ніколи не робив.

— Ну що ж, спробуймо, — не­сміливо запропонувала Лілі. — Спо­діваюся, ти зможеш потім збільшити мене?

— Учитель завжди казав, що це дуже просте чаклунство. Тож я спробую. Але невже ти оце зараз, серед ночі, хочеш потрапити до Нокса?

— Звичайно, — закивала дівчинка, — адже до виставки залишилося зовсім мало часу.

— Тоді мерщій одягайся й полетімо, — спурхнув над ліжечком кролик.

Коли Лілі була готова, Тінкі скомандував їй стати рівно, а сам почав кружляти довкола неї чимдалі швидше і швидше. Дівчинці нараз здалося, що вона спускається на швидкісному ліфті. Усе почало збільшуватися, а Лілі стала зовсім маленькою.

— Ну як? Подобається? — засміявся феріґард, підлітаючи до Лілі.

— Це ж справжнісіньке диво! — вигукнула дівчинка. — Але в мене все одно немає крил. Як же я полечу?

— Ти стала зовсім маленькою, і я тепер легко підніму тебе. Тож полетімо?

Лілі радісно закивала. Крилатий кролик підставив дівчинці свою пухнасту спинку. Лілі залізла на Тінкі і міцно вхопилася за його шерсть. Райдужні крильцята затріпотіли, і друзі злетіли в повітря.

Цей чарівний політ був зовсім не схожий на подорож на літаку. Вітерець обвівав Лілі, доносячи до неї запахи квітів. А замість гулу моторів дівчинка чула лише спів нічних комах та шелест крилець Тінкі.

— А он і будинок цього Нокса, — вказав лапкою Тінкі на чималу споруду.

Лілі побачила попереду темну будівлю, подібну до велетенського куба. Здавалося, у ній не було ні вікон, ні дверей. Друзі облетіли навколо будинку й помітили неподалік оранжерею. Скляні стіни поблискували в темряві.

Тінкі приземлився побіля оранжереї.

— Запах веде сюди, — вказав кролик на одну зі скляних панелей.

— Як же ми потрапимо всередину? — занепокоїлася Лілі.

Раптом вона побачила біля самої землі ґратчастий отвір у стіні. Вона зістрибнула зі спинки феріґарда й побігла до ґрат.