Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Тобто, тобі все одно? — вичавив він нарешті.

— Так, усе одно, — сказала Тіфані.

— Але ж це несправедливо!

— Ми єдині знаємо правду, — промовила Тіфані.

Пац-пац-пац. Роланд витріщився на масне полінце масла, яке Тіфані невпинно пацкала лопаткою.

— Ясно, — сказав він. — І ти нікому не розкажеш? Тобто, ти маєш право розповісти, як усе було насправді, але…

Пац-пац-пац.

— Мені ніхто не повірить, — відказала Тіфані.

— Я намагався, — відповів Роланд. — Чесно, я намагався.

«Гадаю, це правда, — подумала Тіфані. — Та ти не дуже кмітливий, а Барон не має дару першого погляду. Він бачить світ таким, яким хоче».

— Одного дня ти станеш Бароном, чи не так? — спитала Тіфані.

— Так. Колись стану. А той, я хотів спитати: ти справді відьма?

— Сподіваюся, ти будеш добрим Бароном? — спитала Тіфані, обертаючи масло. — Чесним і справедливим? Платитимеш людям чесно і доглядатимеш стареньких? І ти не дозволиш прогнати з дому стареньку бабусю?

— Ну, сподіваюся я…

Тіфані глянула йому просто у вічі, міцно стискаючи по лопатці у кожній руці.

— Я ж буду поруч. Ти знатимеш, що я за тобою пильную. Я стоятиму там, осторонь від натовпу. Завжди. Я за всім спостерігатиму, бо я з давнього роду Болячок, і це моя земля. Та ти можеш бути Бароном і, маю надію, будеш добрим. А як ні… то буде тобі непереливки!

— Ти знаєш, що ти… ну… дуже… — запнувся Роланд, почервонівши.

— Допомогла тобі? — підказала Тіфані.

— …але тобі не можна так зі мною розмовляти!

Тіфані була певна, що десь на горищі пролунало «Анайто, ото слимак» — ледь-ледь чутне, та все ж розібрати можна.

На мить вона заплющила очі, а тоді, із завмерлим серцем, вказала лопаткою на порожні відра:

— Відра, наповніться! — наказала вона.

Повітря затремтіло, відра затряслись, і навколо них утворилася димова завіса. Вода виплюскувалася поза вінця.

Роланд витріщався на все це мовчки. Тіфані усміхнулася йому щонаймилішою усмішкою, яка могла добряче налякати.

— Ти ж нікому не скажеш, правда? — спитала вона.

Він зблід і подивився на неї:

— Ніхто б і так не повірив… — відповів він, запинаючись.

— Ая, — сказала Тіфані. — То ми порозумілися. Як мило. А тепер, якщо ти не проти, то я б хотіла закінчити з маслом і взятися за сир.

— Сир? Але ж…. ти б могла робити все, що захочеш! — випалив Роланд.

— А я хочу робити сир, — спокійно відповіла Тіфані. — Йди собі.

— Ця ферма належить моєму татові! — вигукнув Роланд, і аж коли слова пролунали, він зрозумів, що сказав свої думки вголос.

Пролунали два тихі, але водночас напрочуд гучні, клац , коли Тіфані озирнулась і поклала на стіл лопатки для масла.

— Оце було відважно, — озвалася вона, — та я маю надію, що тепер, добре подумавши, ти вже жалкуєш про сказане?

Роланд заплющив очі і ствердно закивав.

— Добре, — сказала Тіфані. — Тож сьогодні я беруся за сир. А завтра, якщо захочу, візьмуся за щось інше. А потім мене тут не буде, і ти здивуєшся: де ж вона? Та частинка мене завжди буде тут. Завжди. Думками я буду тут. Й очима теж. І я повернуся. А тепер йди собі!

Роланд обернувся і побіг геть.

Коли за ним і слід замело, Тіфані сказала:

— Ну, хто тут?

— Це я, пані. Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані.

Малолюдок вигулькнув з-за відра і додав:

— Пограбуйко сказав, що ми маємо наглядати за тобою і за малим. І подякувати маємо за твій подарунок.

«Навіть якщо ти знаєш, як це робиться, це все одно магія», — подумала Тіфані.

— Тільки наглядайте за мною у молочарні, — сказала вона. — Деінде не шпигуйте за мною!

— Та де б ми шпигували! — вигукнув Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока схвильовано. А тоді усміхнувся. — Витівка буде келдою в клані, що мешкає неподалік Мідної Гори, — вів він далі, — і вона мене запросила бути там співцем!

— Мої вітання!

— Ая, а Вільям каже, що я дам раду, якщо буду практикуватися у грі на мишиці, — сказав малолюдок. — А… е-е-е…

— Так?

— А Гаміш каже, що в клані Довгоозерців є дівчина, яка хоче стати келдою, і то добрий клан… — малолюдок аж побузковів від сорому.

— Це ж добре, — сказала Тіфані, — на місці Пограба я би з нею вже побралася.

— Ти не проти? — спитав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока з надією в голосі.

— Зовсім ні, — відповіла Тіфані.

Хоч насправді, слід визнати, вона трохи була проти, та це таке невелике проти, що його пасує запхнути у якнайвіддаленіший закуток і там і залишити.