Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— О, так… Добре. Дякую.

І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві.

Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані.

— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять.

А тоді і він розчинився в повітрі.

Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився.

— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав:

— Абодайго, нема ні йного.

— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись.

— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш?

— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс…

— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані.

Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати…

— Ти дійдеш до села? — спитала вона.

— Так. Думаю, зможу. Але що я…

— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину…

— Точно? — спантеличено запитав Роланд.

— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре.

— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю.

Роланд вагався.

— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою.

Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді.

Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів?

Ні, все це було насправді , переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати .

Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка.

То було надто високо — навіть для малолюдків.

Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу.

Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует.

Гаміш приземлився. А на нього — пара її панталонів у дрібну трояндочку.

— Оце було круто! — вигукнув Гаміш, виборсуючись із ногавиці. — Годі приземлятися на голову!

— То мої найкращі панталони, — втомлено зауважила Тіфані. — Ти їх поцупив, коли сушилося прання?

— Ая! Такі гарнюні, такі чистюні, — сказав Гаміш. — Тільки мереживо пообрізати довелося, але я його не викинув, десь є, то можеш пришити, як хочеш.

Він обдарував Тіфані сонцесяйною усмішкою фіґля, що вряди-годи не приземлився на голову.

Тіфані зітхнула. Їй подобалося мереживо. Не так то в неї й багато речей, що служать просто прикрасою.

— Залиш собі, — сказала вона.

— О, добре, залишу, — відповів Гаміш. — Ага, той во… До тебе гості. Там, над долиною. Дивись-но.

В небі виднілися ще дві постаті — більші за канюка. Вони летіли так високо, що їх було добре видно у променях світанкового сонця. Тіфані дивилася, як вони кружляли, спускаючись на землю.

То був хтось на мітлі.

«Я знала, що треба зачекати!» — подумала Тіфані.

У вухах забулькотіло. Вона озирнулась і побачила, як Гаміш закивав чимдуж п’ятами. Канюк підхопив його і здійнявся в небо. Цікаво, він злякався, чи просто уникав зустрічі… з кимось.

Мітли наближались.

На тій, що була ближче до землі, сиділо двоє. Коли мітла приземлилася, Тіфані впізнала в одній з постатей міс Тік — вона сиділа позаду, вчепившись у меншу постать, що кермувала мітлою. Міс Тік скорше сповзла, аніж спішилась з мітли, а тоді пошкандибала до Тіфані.

— Ти собі не уявляєш, що мені довелося стерпіти, — сказала вона. — То було жахливо! Ми летіли крізь грозу! З тобою все гаразд?

— Е-е-е-е… так…

— Що сталося?

Тіфані витріщилася на міс Тік. І як тут відповісти на таке питання?

— Королеви більше нема, — відказала Тіфані. Здається, це вичерпна відповідь.

— Що? Королеви нема? О, до речі, це місіс Оґґ.

— Здоров, — привіталася керманичка мітли, поправляючи довгу чорну сукню, з-під подолу якої долинало ляскання ґумок.