Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Фіґлі завжди готові до бою, тож зірвалися на рівні ноги і повитягали шабелини з піхов, паралельно струшуючи воду з чуприн.

— Це ти чи не ти? — спитав Пограб, витріщившись на Королеву. — Нарешті ми зійшлись у бою, ти, паскудо! Сюди тобі зась! Геть звідси! Сама підеш чи тебе провести?

Королева наступила на Пограба і щосили причавила його ногою. Коли вона відступила, то тільки вершечок Пограбової голови стирчав з торфовища.

— То сама не підеш? — сказав Пограб, виборсавшись з-під землі, наче й не було нічого. — Не змушуй мене злитисі! І не натравлюй на нас своїх звірят, бо ти знаєш, що ми їх здамо гицелям!

Він озирнувся до Тіфані, що стояла нерухомо, як вкопана:

— Ми тут усе владнаємо самі, Келдо. Ми з Королевою розберемося, як у старі-добрі часи!

Королева клацнула пальцями:

— Вічно ви лізете туди, де нічого не тямите, — прошипіла вона. — А ось вам, що ви на це скажете?

Шабелини фіґлів ураз засяяли блакитним.

Десь у глибині натовпу осяяних фіґлів почувся голосок, що напрочуд скидався на голос Дурноверхого Вулі:

— От тепер нам буде непереливки…

Віддалік з’явилося три постаті: та середуща мала на собі довгу червону мантію, чудернацьку перуку, чорні панчохи і черевики з пряжками, решта дві — не вирізнялися нічим особливим, то були прості чоловіки, вбрані у прості сірі костюми.

— Жінко, та в тебе серця нема! — вигукнув Вільям-співець. — Наслати на нас правників…

— От той ліворуч — ото страшидло, — квилив малолюдок.

— А щоб то качка копнула! В нього портфель! Портфель, побий його грім…

Неохоче, крок за кроком, горнучись один до одного від страху, Нак Мак Фіґлі почали задкувати.

— Мати Василева, та він розстібнув застібку, — застогнав Дурноверхий Вулі. — Ой, леле, судний день не за горами, коли правник розстібає портфель…

— Пані та панове, пане Пограбуйко Фіґельович? — звернувся до Пограбуйка один із чоловіків у сірому. Голос його звучав заупокійно.

— Нема тут такого! — вигукнув Пограб. — Нічого не знаємо!

— Ми склали перелік скоєних вами злочинів загальною кількістю дев’ятнадцять тисяч сімсот шістдесят три…

— То не ми! — верескнув з відчаю Пограб. — Правда, браття?

— …серед них дві тисячі бійок, неподобств, пиятики, особливо тяжкої пиятики, лайки (включно з нерозбірливими актами мовлення, які можна було розшифрувати як образи та лайку), порушення спокою, лінощі…

— Ви помилилися! — надривався Пограб. — Це не ми! Ми там просто собі стояли! А ті справжні злочинці втекли з місця злочину!

— …крадіжки в особливо великих розмірах, крадіжки у гігантських розмірах, грабіж, порушення недоторканості житла, снування зловіщих планів для здійснення ще зловіщіших злочинів…

— У нас було важке дитинство! — кричав Пограб. — Ви на нас наговорюєте, бо ми блакитні! Нас ніхто не любить! Поліція нас узагалі ненавидить! Та нас навіть у той час у країні не було!

Та фіґлі, що збилися докупи, аж скорчилися від болю, коли правник витяг з портфеля папку паперів. Він відкашлявся і зачитав:

— Анґус Великий, Анґус-Не-Такий-Великий-Як-Великий-Анґус, Анґус Малий, Арчі Великий, Арчі Одноокий, Арчі Малий Шаленець…

— Вони нас записали! — хникав Дурноверхий Вулі. — Вони нас записали! Вони нас запакують до в’язниці!

— Протестую! Вимагаю письмової і неупередженої постанови Habeas Corpus , — пролунав тихенький голосок. — І я висуваю зустрічний позов Vis-ne faciem capite repletam для справедливого розгляду справи.

Запала мертва тиша. Пограб озирнувся на вкляклих зі страху Нак Мак Фіґлів і спитав:

— Ну, і хто це ляпнув?

Ропух виповз наперед і зітхнув:

— Я раптом усе згадав, — сказав він. — Я згадав, хто я. Ділове мовлення повернуло пам’ять. Тепер я ропух, але… — він ковтнув слину. — Колись я був правником. І те, що тут коїться, — незаконно! Усі ці звинувачення — це наклеп, виснуваний із свідчень, зібраних неправомірним шляхом.

Ропух глянув на королівських юристів своїми жовтими очима:

— Також я, посилаючись на Potest-ne mater tua suere, amice , вимагаю перенести слухання справи на невизначений термін.

Юристи невідомо звідки повитягали товстезні фоліанти і кинулись нервово їх гортати.

— Ця термінологія нам невідома, — вичавив нарешті хтось із них.

— А вони спітніли, — зауважив Пограб. — Ропуше, то виявляється, ми можемо мати своїх правників?

— Певно, що так, — відповів ропух. — У вас можуть бути захисники.

— Захисники? — спитав Пограб. — І вони захистять нас від тої з пальця висмоктаної брехні?