Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Королева кружляла навколо Тіфані.

— Яка печаль, — вела вона далі. — Тобі примарилося, що ти сильна, розумна і тямовита… що ти з тих, хто завжди має при собі шворку. Та це просто виправдання, що в тобі так мало від нормальної людини. Ти маєш тільки мозок. Серця в тебе нема. Коли Бабуня Болячка померла, ти навіть не плакала. Ти забагато думала. А тепер твої дорогі думки підвели тебе. Тож краще тебе просто вбити, як гадаєш?

«Камінь! Шукай камінь! — верещали Задні Думки. — Пожбур у неї каменем!»

В сутінках Тіфані розгледіла якісь постаті. То були персонажі із дитячої книжки, а з ними — дрімки, вершник без голови і Джмелинки.

Довкола неї трава взялась інієм.

— Думаю, нам тут сподобається! — сказала Королева.

Тіфані відчула, як холонуть ноги.

Задні Думки спромоглись прохрипіти: «Та зроби щось!». «А тут все не так уже й добре організовано, — подумалося Тіфані крізь заціпеніння. — Не можна покладатися тільки на сни і мрії. Чи… мені треба було бути як усі нормальні люди. Але я не могла плакати! Ну не… плакалося мені! А як перестати думати? А думати про те, як думається? І про те, як передумається надумане і придумане!»

Тіфані зауважила посмішку на обличчі Королеви і подумала:

«Яка із цих особистостей, що думає, справжня я ?»

«А чи існує справжня я ?»

На небі розтікалися плями хмар. Вони затуляли собою зорі. То були чорнильні хмари з того холодного світу. Хмари жахів.

Задощило. Дощ був з градом. Град бомбардував зелену траву, і торфовисько обернулося на болото. Вітер завивав, наче зграя гончаків.

Тіфані спромоглася ступити крок уперед. Черевики застрягли в грязюці.

— О, відвага прокинулась? — сказала Королева, задкуючи.

Тіфані зробила ще крок, та все пішло шкереберть. Вона занадто змерзла і втомилася. Вона відчувала, як її «я» розчиняється і губиться…

— Яка безславна загибель! — вигукнула Королева.

Тіфані впала долілиць у замерзлу багнюку. Дощ пустився рясніше — колючий, наче голочки, — барабанив по голові і котився крижаними слізьми по щоках. Дощ гамселив так, що їй аж дух заперло…

Вона відчула, як холод витісняє з неї все тепло. І це останнє, що вона відчувала…

…окрім ще якогось звуку на фоні…

То був звук снігу, що тане, і хрусткого морозу. То був високий ледь чутний звук.

Тіфані вже не відчувала землі під ногами і нічого не бачила, навіть зоряного неба. Все затягнули хмари.

Вона так змерзла, що вже й холоду не чула. І пальців теж. У закляклому від холоду мозку бриніла лиш одна думка: «А чи є взагалі справжня я? Чи мене просто виснували мої ж думки?».

Темрява згусла. Ще ніколи ніч не була такою темною, а зима — холодною. Такої холоднечі не було навіть, коли скресала крига і Бабуня Болячка снувала крізь заметілі у пошуках тепленьких тілець. «Вівці можуть протривати крізь холод, якщо вівчар має клепку в голові», — казала Бабуня. Сніг рятує від холоду: вівці сплять собі у теплих нірках у снігу — хоч як би не бушував кусючий вітер, а їм він не страшний.

Та це була така холоднеча, як у ті дні, коли навіть не сніжило і вітер був сам по собі — ганяв по торфовиську колючки криги. То були смертельні дні ранньої весни, коли вже вівці окотяться, а тут зима вирішує ще раз на прощання дихнути крижаним подихом…

Темінь розлилась усюди — гірка і сліпозора. Тільки десь удалині мріяла іскорка світла. Одна-єдина зірочка. І рухалася…

Більшала на грозовому небі.

Кружляла і наближалася.

Тиша накрила Тіфані, і вона опинилась всередині. Тиша пахла вівцями і скипидаром. І ще — тютюном.

А тоді Тіфані відчула, що стрімголов провалюється крізь землю.

Там так ніжно і тепло. На мить здалося, що чутно шум хвиль.

В голові пролунав її власний голос.

Ця земля в моїх кістках.

Земля під хвилею.

Щось біле.

Воно повивало її у тій теплій темряві, щось схоже на сніг, але таке дрібне, як пил. Воно осіло позад неї, навколо неї, всюди.

Істота, схожа на вусатий ріжок морозива, пролетіла повз і щезла в темряві.

«Я під водою», — здогадалась Тіфані.

Я пам’ятаю…

Це правічний дощ під дном морським. З-під дна океану народжується нова земля. Це не сон. Це… спогад. Земля під хвилею. Море крихітних мушельок…

Ця земля жива…

Увесь час її окутував теплий заспокійливий запах хижі вівчаря і тепло невидимих рук, що її обіймали.

Навколо неї здіймалася білизнá, вона були всюди, але це Тіфані не дратувало. Це наче ходити в тумані.

Я всередині крейди, як кремінь, як крейдятко…