Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Прошу! — вигукнула вона.

Вигук не був адресований комусь конкретно. Їй просто треба було викричатися.

— Пограбе? Вільяме? Вулі? Погіршаю?

З-за лісу долинало гарчання гончаків.

— Треба звідси забиратися, — прошепотіла собі під ніс Тіфані. — Забиратися…

Вона схопила Роланда за комір і потягла до переходу. Добре, що хоч по снігу його було легше тягнути.

Ніхто і ніщо не намагалися її спинити. Трохи снігу намело крізь браму на камені та траву, але повітря було тепле і живе від вечірнього дзижчання комах. І місяць справжній, на справжньому небі. Тіфані обперла Роланда на камінь і сіла поруч з ним — виснажена аж до краю — і відсапувалася.

Сукня на ній промокла і пахла морем.

В голові лунали думки:

Може, вони ще живі. Це ж був просто сон…

Має бути дорога назад. Я просто піду і знайду їх. Виведу звідти.

Собаки так голосно гарчали…

Вона підвелася, хоч і падала з ніг від утоми.

Три камені, що були переходом додому, темніли на фоні зоряного неба.

На її очах вони попадали додолу. Той, що ліворуч — повільно перевернувся, а ті два інші — просто сповзли на нього.

Тіфані підбігла і спробувала попхати важезні каменюки. Вона помахала руками навколо каменів на випадок, якщо вхід залишився відчиненим. Вона прижмурювалася що було духу, силуючись розгледіти браму.

Тіфані стояла під зоряним небом. Сама-самісінька. І стримувала сльози.

— Як прикро… — сказала Королева. — Ти усіх підвела, еге ж?

Королева йшла по траві до Тіфані. Де вона ступала, бралася крига. Та невеличка частина Тіфані, яка ще була здатна на думки, думала: «Трава до ранку зів’яне. Вона вбиває моє торфовисько!».

— Якщо добре подумати, то все життя — це просто сон, — сказала Королева все тим самим нестерпно врівноваженим приємним голосом. Вона сіла на повалені камені:

— Ви, люди, такі мрійники. Вам мариться, що ви всі розуми поїли. Вам мариться, що ви найважливіші. Вам мариться, що ви дуже особливі. Знаєте, ви кращі за дрімок. У вас явно більше уяви! Мені слід тобі подякувати.

— А це за що? — спитала Тіфані, втупившись у свої черевики.

Жах оповив її розжареним дротом. І нікуди не втечеш…

— Я навіть гадки не мала, який твій світ прекрасний! — відповіла Королева. — Дрімки… вони не те, щоб дуже відрізнялися від ходячих губок. Їхній світ — давній. Майже мертвий. Вони вже не спроможні на вигадку. Ви, люди, з невеличкою допомогою з мого боку, дасте раду набагато краще. Бо ви увесь час мрієте. Особливо ти. Ти мрієш увесь час. Ти себе уявляєш центром свого світу, чи не так? Прекрасно! Глянь-но на себе: сукня убога і стоптані черевики. І ти собі думала, що зможеш побороти мене пательнею! Ти себе бачила Відважною Дівчиною, що Рятує Братика. Ти думала, що ти — героїня пригодницького роману. А тоді — ти покинула брата. Знаєш, я думаю, що море води на голову — це те саме, що гори заліза на голову, а ти як думаєш?

Тіфані думати не могла. В голові клубився гарячий рожевий туман. Вона не змогла…

Задні Думки плентались десь у тумані, намагаючись достукатись до неї.

— Я Роланда врятувала, — промимрила вона до своїх черевиків.

— Але ж він не твій, — заперечила Королева. — Він, визнаймо це, доволі недалекий хлопець із червоними щоками і зі шкварком замість мозку, достоту, як його батько. Ти залишила свого братика з бандою злодіїв, щоб урятувати цього розпещеного бевзя?

«Не було часу! — горлали Задні Думки. — Ти не встигла б за ним побігти і вернутись до маяка! Ти і так ледь-ледь встигла! Зате хоч Роланда врятувала! Все ти правильно зробила! Навіщо ці докори! Що краще: спробувати врятувати брата — і бути відважною героїнею, але трохи мертвою, чи врятувати Роланда — і бути відважною живою героїнею?»

Та щось їй підказувало, що краще було б бути відважною та мертвою.

Щось у голові не вгавало: «Як ти скажеш мамі, що ти бачила, що нема часу на порятунок брата, тому ти кинулася рятувати когось іншого? Вона втішиться, що ти так все обернула? Іноді правильно — не означає добре».

«Це ж Королева! — волали Задні Думки. — Це її голос! Він діє гіпнотично! Не слухай її!»

— Це не твоя провина, що ти така холодна і безсердечна, — сказала Королева. — Це все вина твоїх батьків. Мабуть, вони були дуже зайняті. І те, що в них з’явився Погіршай, — це дуже жорстоко щодо тебе. Їм слід було бути обережнішими. І те твоє читання. Навіщо вони дозволяли тобі читати усі ці слова? Слова на кшталт «парадигма» й «есхатологія» шкодять неокріплому мозку. Вони спонукають зробити з брата живця на монстрів, — зітхнула Королева. — Як сумно, що таке трапляється скрізь і всюди. Думаю, тобі пощастило, що ти виросла просто затятою інтроверткою і непристосованою до життя.