Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі.

— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон.

— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі.

— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці!

— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися…

— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш?

— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається…

Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування.

Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе.

Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке!

А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку.

Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений.

— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто.

— А що це за шум був?

— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі.

— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай.

— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон.

Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче:

— Ти понесеш Погіршая?

— Ая.

— І ти не загубишся, не нап’єшся?

Пограб прибрав ображеного вигляду:

— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять!

— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка.

— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб.

Почулося ствердне перешіптування.

— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні!

— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку.

— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і!

— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив!

Фіґлі враз притихли.

— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі?

— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб.

— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано.

— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є?

— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані.

— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб.

— Ну тоді просто — буде дуже-дуже погано, — відповіла Тіфані.

Вона глянула на нього суворо:

— Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили…

Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном.

— Ая, добре, — сказав він.

Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси — це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом.

— Я тобі казов, шо то там черепок і то значи, шо ліпше не чіпати!

— А Великий Ян казов, шо то значить, шо пійло моцне, як холєра. Та й то, знаєте, не добре тако лишати таке моцне, де невинні душеньки можуть випадково його знайти, вибивши двері, порозгинавши ґрати, розірвавши ланцюги і зірвавши замок зі шафки і тако зовсім випадково нахлебтатися смертельного пійла!

— А що таке «легкозаймисте»?

— Це означає — горить вогнем!

— Мати Василева, тільки аби ніхто не зригнув на свічку! Не подавайте виду, поводьтесь природно, і все буде добре!

Тіфані усміхнулась. Нак Мак Фіґлів так просто не візьмеш. Можливо, їх захищає віра в те, що вони вже й так мертві.

Вона озирнулась і подивилась на двері маяка. Уві сні вона ніколи не бачила, щоб ті двері відчинялися. Вона була переконана, що там усе має маячіти, адже в корівнику — повно корів, а в дровітні — дров.

— Гаразд, — сказала вона Пограбу. — Я понесу Роланда, а ти — Погіршая.