Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі.

— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям

— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте!

Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт.

Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла.

— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна?

— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла!

Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ.

Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад.

Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан.

Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику.

— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці!

— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит.

«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…»

— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі.

— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі…

— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб.

— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку.

— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів!

Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів!

— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна!

Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву.

Лють повернулась.

— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає!

Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед.

Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину.

— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю!

— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі.

— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані.

— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб.

— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані.

Пограб змирився, здається:

— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку.

— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка!

Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди.

— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме?

— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька!

— Аж така?

— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис.

«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані.

«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…»

«Ось-ось…»

— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову.

— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько!

«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати».

«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…»

— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям.

Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води.

Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах.