Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіні позаду зчорніли, як ніч.

Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле.

— Що сталося?

— Де наші сліди? — спитав Дурноверхий Вулі. — Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу?

Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла.

Пограбуйко озирнувся глянути на ліс — темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай.

— Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, — пробурчав Пограб. — Хлопці, буде бійня.

Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая.

— Жахи, — повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. — Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси!

— Нікуди я не побіжу! — вигукнула Тіфані.

З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах.

Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич.

— А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! — вигукнув Пограб.

Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота — вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем.

«Вихід є, — подумала вона. — Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…»

Малолюдки повитягали з піхов шабелини.

— А що це за жахи? — спитала Тіфані.

— Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… — пояснив Дурноверхий Вулі.

— Ая, все набагато гірше, — втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася.

— Що може бути гірше? — спитала Тіфані.

— Схиблене нормальне, — пояснив Пограб.

Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони — найстрашніші.

Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям.

Чудовиська — це таке. А от скажені черевики — це вже гірше.

— Е-е-е… Я дещо придумала, — озвалася вона.

— І я, — сказав Пограб. — Кажи, що там у тебе!

— Дивись, он там гайок, — вказала Тіфані.

— Ну? — спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива — ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі — будь що буде.

— А як ви битимитесь із цими жахіттями? — спитала Тіфані.

Комашине дзижчання гучнішало.

— Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, — проричав Великий Ян. — Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка?

Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися.

— Є голови. А в декого і не одна! — вигукнула вона.

— Ну то файно є! — вигукнув Дурноверхий Вулі.

Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки.

— Співче, — звернувся Пограбуйко до Вільяма, — зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці.

— Ні! — вигукнула Тіфані. — Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття — прокинутися! Я — ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже!

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав Погіршай.

Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді — на Тіфані.

— Вперед! — заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. — Зараз же! Так буде краще!

— Відьмі не заперечиш, Пограбе, — пробурмотів Вільям.

— Я відведу нас усіх додому! — докинула Тіфані.

«Сподіваюся», — додала вона про себе.

З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки.

— Ая, але… — Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. — А із цим що робити…

На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка.

Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки.

Хмара жахів перегнала його і покотилася далі.

Пограб вклав меч у піхви:

— Ви чули, браття, що казала келда! — крикнув він. — Беріть її на руки і побігли!

Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині.

Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон…

Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», — думала собі Тіфані.