Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Це не твоє тіло, правда ж? — не вгавала Тіфані. — Це личина, яку ти виставила на показ. Це не справжня ти. Як і все тут — порожнє і фальшиве…

Королева підбігла і дала їй ляпаса — сильнішого, ніж мав би бути уві сні. Тіфані впала на мох, впустила Погіршая, той впав і заревів:

— Хо-о-о-очу пі-і-іся-яти!

«Чудово», — озвалися Дуже Задні Думки.

— Чудово? — перепитала Тіфані вголос.

— Чудово? — перепитала Королева.

«Так, — сказали Дуже Задні Думки, — бо вона не знає, що в тебе є ми. Сковорідка в тебе під рукою. А такі, як вона, не терплять заліза, пам’ятаєш? Вона сердиться. А ти її ще більше розлюти, щоб вона не могла себе опанувати. Зроби їй боляче».

— Ти тут живеш, у цьому світі вічної зими і тільки й мариш літом, — сказала Тіфані. — Не дивно, що Король тебе покинув.

Королева на мить завмерла — вона скидалася на прекрасну статую. Вона, як та ходяча примара, мигнула, і Тіфані вдалось розгледіти… щось. Не більше за неї, людиноподібне, жалюгідне і збентежене. Та подоба Королеви — високої та лютої, вмить повернулася. Тіфані вдихнула на повні груди і…

Тіфані схопила сковорідку і, зірвавшись на рівні ноги, щодуху замахнулась своєю зброєю. Сковорідка лиш зачепила високу фігуру, але і цього було достатньо, щоб образ Королеви затремтів, як повітря над розпеченою дорогою, і закричав.

Не чекаючи, що буде далі, Тіфані вхопила малого на руки і кинулась навтьоки: вона бігла вниз, продираючись крізь траву, на неї витріщалися дивні постаті, що збіглися на лютий вереск Королеви.

Тіфані зауважила, що тепер у траві, яка раніше не кидала тіні, заворушились примари. Люди — ті несправжні, схожі на персонажів із книжки-складанки, змінили личину і рушили на Тіфані та малого, що верещав, наче різаний.

По той бік галявини щось задзижчало. Дві велетенські постаті, що їх Роланд назвав Джмелинками, здіймалися в повітря, тріпочучи щосили крихітними крильцями.

Хтось вхопив її за руку і потяг у траву. Це був Роланд.

— Тепер можна тікати? — запитав він, весь розпашілий.

— Е-е-е, — почала було Тіфані.

— Ну то побігли! — вигукнув він. — Давай руку і погнали!

— Ти знаєш, як звідси вибратися? — задихалася Тіфані, коли вони прожогом бігли крізь зарості стокроток.

— Ні, — відповів Роланд. — Звідси нема виходу. Ти ж бачила… дрімок… це дуже потужний сон…

— То чому ми біжимо?

— Щоб сховатися… від неї. Якщо довго не потрапляти їй на очі, то… Пчих каже, що вона забуде…

«Не думаю, що вона мене скоро забуде», — подумала Тіфані.

Роланд спинився, але Тіфані висмикнула руку і побігла далі, міцно притискаючи до себе вкляклого від подиву Погіршая.

— Куди ти біжиш? — крикнув їй вслід Роланд.

— Геть звідси, подалі від неї!

— Вернись! Ти ж біжиш назад!

— Ні! Я біжу вперед!

— Але ж це сон! — крикнув навздогін Роланд, що вже її майже догнав. — Ти біжиш довкола!

І Тіфані вибігла на галявину… ту саму галявину.

Джмелинки акурат приземлилися: одна — ліворуч від Тіфані, а друга — праворуч, а попереду стала Королева.

— Знаєш, — сказала вона. — Я думала, що ти спроможна на більше. Ну ж бо, віддай малого. А тоді я вирішу, що з тобою робити далі.

— Не такий вже це й великий сон, — пробурмотів Роланд позаду Тіфані. — Якщо довго бігти, то опинишся там, звідки почав…

— Спеціально для тебе зроблю ще менший сон, ніж ти сам, — мовила Королева солодко. — Оце буде тобі наука!

Кольори враз стали яскравішими, а звуки — гучнішими. Тіфані навіть щось внюхала, а це було ой як дивно, бо раніше тут нічого не пахло.

Це різкий запах, який годі забути. Запах снігу. А з-під снігу, крізь дзижчання комах, пробивалося ледь чутне:

— Абодайго! Як то звідси вийти?

По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився.

«Дивись на те, що справжнє…» — сказала собі Тіфані і засміялася.

Королева здивовано зміряла її поглядом:

— Тобі весело? — спитала вона. — Що тут кумедного? Що тебе так веселить?

— Просто, згадалося дещо, — відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують.

«А ти не дуже то й кмітлива, — подумала Тіфані. — Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба».

Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо: