Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Це я, Тіфані, — прошепотіла вона. — І ми йдемо додому.

«І ось тут має з’явитися Королева», — подумала Тіфані. Ані тобі переможного кличу, ані магії… нічого такого не було.

Тільки бджоли дзижчали десь удалині, трава коливалась на вітрі, і Погіршай схлипував — плакати він уже не мав сили.

Тіфані зауважила, що по той бік галявини, під квітковим балдахіном, стояв трон, зроблений із листя. Та під балдахіном не було нікого.

— А я тут, у тебе за спиною! — прошепотіла їй на вухо Королева.

Тіфані метнулась, та позаду нікого не було.

— Та тут я, тут, — сказала Королева. — Це мій світ, дівчинко. Ти ніколи за мною не поспієш. Я за тебе розумніша. Чому ти хочеш забрати мого малюка?

— Він не твій! Він наш! — відповіла Тіфані.

— Ти ж його ніколи не любила. У тебе серце, як маленька сніжка. Я бачу тебе наскрізь.

Тіфані насупилась:

— Любила? Не любила? До чого це тут? Це мій брат! Мій!

— О, це дуже відьомська риса, авжеж, — мовила Королева. — Егоїзм. Мій, моя, моє. Всі відьми пильнують свого!

— Ти його вкрала!

— Вкрала? То ти вважаєш, що він — твоя власність?

Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Вона хоче намацати слабину. Не слухай її».

— О, у тебе є задні Думки! — сказала Королева. — І ти думаєш, що від того ти справжня відьма, чи не так?

— Чому ти не покажешся мені? — спитала Тіфані. — Ти боїшся?

— Боюся? — знову почувся голос Королеви. — Тебе?

І тут Королева з’явилася. Вона виявилася значно вищою, ніж Тіфані, але такою ж тендітною. Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що.

Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними».

— Це не справжня ти, — промовила Тіфані впевнено. — Це тільки сон про тебе. Це зовсім не ти.

Усмішка щезла з лиця Королеви, але одразу повернулась на місце — крива і роздратована.

— Яка неґречність, ти ж мене зовсім не знаєш! — сказала Королева, сідаючи на листяний трон. Вона поплескала поруч себе. — Ходи сюди, сядь поруч. Не стій так виклично навпроти мене. Я пробачаю твою неґречність, ти ж, мабуть, розгубилась.

І вона обдарувала Тіфані осяйною усмішкою.

«Пильнуй за її очима, — підказали Задні Думки. — Вона насправді ними не дивиться. Це просто красива цяцька».

— Ти вторглася у мій дім, вбила моїх підданих, поводилася нечемно і взагалі неприйнятно, — вела далі Королева. — Ти мене зневажила. Та я розумію, що тебе ввели в оману деструктивні елементи, чи то пак, повстанці.

— Ти вкрала мого брата, — повторила Тіфані, міцно обіймаючи Погіршая. — Ти крадійка.

Та голос Тіфані ослаб і дзвенів їй у вухах.

— Він плентався без нагляду, — спокійно відповіла Королева. — Я забрала його додому і приголубила.

Королева говорила таким водночас і дружнім, і м’яким тоном, що одразу було зрозуміло, хто тут має рацію, а хто — ні. І провина зовсім не твоя. Мабуть, це батьки постаралися, чи щось не те з’їла, чи щось таке жахливе, що й не пригадати, трапилося, і все пішло шкереберть. Проблема не в тобі, і Королева це розуміє. Ти — дуже мила. Просто всі ці негаразди, що випали на твою долю, спонукали до хибних рішень. Якби ти це визнала, люба Тіфані, тобі б одразу стало легше жити на цьому світі…

«…холодному світі, що його стережуть чудовиська, у світі, де ніщо і ніхто не росте, — відлунювали Задні Думки. — Це би був світ, в якому всім править Королева. Не слухай її».

Тіфані позадкувала.

— Я що, чудовисько? — спитала Королева. — Я просто хотіла товариства…

Задні Думки заметушилися від цих слів і підказали Тіфані: «Міс Жін Робінсон…».

Багато років тому вона працювала служницею на фермі. Подейкували, що вона виросла у сиротинці в містечку Зойк. Подейкують, що її мама прийшла туди серед ночі, в грозу і народила її, а директор притулку написав у великому чорному щоденнику таке: «Міс Робінсон, немовля жін. статі». Молода мати не вирізнялась кмітливістю, та й узагалі — лежала при смерті, й подумала, що так дівчинку назвали. Тож так її і записали у метричну книгу.

Тепер міс Робінсон уже старенька: вона переважно мовчала, мало їла і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа без роботи. Ніхто так не вмів мити підлоги, як Міс Жін Робінсон. З лиця вона була, як щіпка, з довгим червоним носом, а руки, що ніколи не знали спокою, мала худі, вузлуваті і зі червоними кісточками. Міс Робінсон працювала в поті чола.