Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Люди довкола неї мали такий вигляд, наче вони щойно зійшли зі сторінок тієї книжки, або ж — потемки одягалися на костюмовану вечірку. Дехто кивав їй, коли вона з ними порівнялася, але не був здивований її появі.

Тіфані пірнула під листок, більший за неї, і там, у прихистку, витягла з кишені ропуха.

— Шо? Хо-о-олодно мені-і-і, — пропищав ропух, скулившись у неї на долоні.

— Холодно? Та тут як у печі!

— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю!

«Стривайте», — подумала Тіфані:

— А ропухам сняться сни?

— Ні!

— Ага… то тут насправді не гаряче?

— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш!

— Пс-ст, — почулося здаля.

Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись.

— Це я!

Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст.

— Хто це «я»?

— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки.

— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані.

— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки?

З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком.

— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним.

— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд.

— Так, то він! Де він?

— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне?

— Та ж він!

— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому?

— Справді!

— Але чому?

«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!»

— Бо це мій брат! То де він?

— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд.

— Звісно, — збрехала Тіфані.

— І ти візьмеш мене із собою?

— Так.

Принаймні вона на це сподівається.

— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись.

— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані.

— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався.

Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…».

— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона.

— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день…

Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився:

— День? Правда ж? — перепитав він.

— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови.

— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день…

І він замовк.

— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу.

— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так?

— Та ні! Що ти! Майже рік.

Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд:

— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років!

— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані.

— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому!

«Гм-м», — подумала Тіфані.

— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти.

Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі.

— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані.

— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді…

Він замовк.

— Оце ти даремно, — сказала Тіфані.

— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця.

Він притих.

— Може, розповіси мені все спочатку?

— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски…

— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм?

— Не знаю. А що таке варваризм?

— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те.

Роланд аж почервонів, підбираючи слова:

— Це щось на кшталт нуги.

— Ага, ясно. І?

— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити.