Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіфані пройшлася залою. Люди в маскарадних костюмах не зважали на неї. «Це тому, що вони тут тільки для масовки, — подумала вона, — як і дерева — для фону». Вона попрямувала до блакитних дверей і відчинила їх.

Там не було нічого — тільки непроглядна темрява.

Отож… єдиний вихід — знайти дрімку. Варіантів більше нема. Дрімка може бути де завгодно. Це може бути маска, а може й просто стіл. Це може бути що завгодно.

Тіфані роздивлялася натовп. І тут вона побачила Роланда.

Він сидів за столом. Сам. Стіл гнувся від наїдків. В руці він тримав ложку.

Вона підбігла до нього і вибила йому ложку з рук:

— Ти геть здурів? — спитала вона, бештаючи його і підіймаючи на ноги. — Ти хочеш залишитися тут навіки?

Позаду почувся гамір.

Потім, пригадуючи, що відбулося, вона була певна, що це їй почулося. Вона просто знала, що там хтось є. Зрештою, це ж просто сон.

Вона озирнулася. І там була дрімка. Вона визирала з-за колони.

Роланд просто сидів і витріщався на все, що відбувалося навколо.

— Все гаразд? — спитала у відчаї Тіфані, намагаючись його розтормошити. — Ти щось з’їв?

— Соль моль соль, — пробурмотів хлопець.

Тіфані озирнулась і глянула на дрімку. Та повільно наближалася, намагаючись триматися в тіні. Вона скидалася на маленького сніговика, зліпленого із брудного підталого снігу.

Музика лунала гучніше. Свічки сяяли яскравіше. Пари у костюмах звірів кружляли все швидше й швидше. Підлога тремтіла. Сон сколихнувся.

Нак Мак Фіґлі бігли до неї звідусіль і щось волали, намагаючись перекричати шум і гам.

Дрімка підкрадалася до Тіфані, ворушачи товстими блідими пальцями.

— Перший Погляд, — видихнула Тіфані… і відтяла Роланду голову.

Сніг на галявині розтав, і дерева скидалися на цілком нормальні дерева.

Дрімка лежала на землі, просто перед Тіфані, яка тримала в руці стару сковорідку, що, як виявилося, чудово відтинає голови. Оце так сон.

Тіфані озирнулась і побачила Роланда — такого блідого, що його завиграшки можна було б сплутати з дрімкою.

— Це було страшно, — сказала вона. — Дрімка хотіла, щоб я вбила тебе. Вона прибрала твою подобу. Але вона не вміє розмовляти, на відміну від тебе.

— Ти мене мало не вбила! — прохрипів хлопець.

— Скажеш таке, — відповіла Тіфані. — Будь ласка, не тікай. Ти, бува, не бачив тут маленького хлопчика?

Роланд насупився:

— Що?

— Королева його викрала, — пояснила Тіфані. — А я прийшла повернути його додому. І тебе теж, якщо захочеш.

— Тобі звідси не вибратися, — прошепотів Роланд.

— Але ж сюди я пробралася?

— Пробратися — просто. А вибратися ще нікому не вдавалося!

— А я зможу! — сказала Тіфані впевнено, хоч насправді так не почувалась.

— Вона тебе не відпустить! — вигукнув Роланд, задкуючи.

— О, я тебе прошу, не будь таким… дурним, — відказала Тіфані. — Я знайду Королеву і поверну брата додому, щоб ти там не варнякав. Ясно тобі? До тепер мені все вдавалося. І я не сама, щоб ти знав, а з підмогою.

— І де ж вона? — поцікавився Роланд.

Тіфані озирнулася. Від Нак Мак Фіґлів не було й сліду.

— Вони завжди приходять, — сказала Тіфані, — коли потрібно…

Раптом вона усвідомила, що ліс якось дивно опустів. І охолов.

— Вони будуть тут як тут, от побачиш, — додала вона з надією в голосі.

— Вони залишились уві сні. В пастці, — монотонно пробубнів Роланд.

— Не може такого бути! Я ж убила дрімку!

— Все не так просто, як ти думаєш, — відповів хлопець. — Ти уявлення не маєш, що це за місце. У снах бувають ще сни. Ніколи невідомо, чи все відбувається наяву, чи ти все ще уві сні. Усі сні контролює Королева. Зрештою, це ж казкові малолюдці. Їм вірити не можна. Нікому не можна вірити. І тобі я теж не вірю. Ти ж, либонь, теж мені снишся.

Він відвернувся від неї і пішов собі вслід за вервечкою слідів від копит.

Тіфані завагалася на мить. Єдина справжня людина ось-ось піде геть, і вона залишиться на самоті з несправжніми деревами і тінями.

І страхіттями, що в тих тінях ховаються, чатуючи на неї…

— Гей, — сказала вона. — Ви де? Пограбе? Вільяме? Вулі?

У відповідь — лиш тиша. Навіть еха не було. Вона сама-самісінька, тільки чутно, як серце калатає.

Ясна річ, вона боролася і перемагала чудовиськ, чи не так? Але Нак Мак Фіґлі завжди були поруч, і це було простіше. Вони ніколи не опускають рук, вони кидаються в атаку, не задумуючись, і не знають, що означає слово «страх».

Задні Думки привели Тіфані до словника. Який вона колись прочитала вздовж і впоперек: страх — це одне з тисяч невідомих малолюдкам слів. На жаль, їй воно добре відоме. І відчуття страху теж. Вона й зараз його відчуває.