Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Тіфані взяла сковорідку. Не така вже це й добра зброя.

Холодні синяві тіні поміж дерев, здавалося, розросталися і розросталися.

Попереду, де виднілися сліди копит, вони були темніші. Дивно, та ліс позаду неї тепер був привітний, мало не принадний!

«Хтось не хоче, щоб я йшла вперед, — думала вона. — Це… спонукає йти вперед!» Сутінки моторошно поблискували в тумані. Там може чигати що завгодно!

Тіфані завагалася. Вона спіймала себе на думці, що чекає Нак Мак Фіґлів, марно сподіваючись почути їхній оклик «абодайго» (це точно погане слово, вона навіть сумнівів не має).

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той мирно спав у неї на долоні. Тіфані дала йому щигля.

— Шо? — квакнув ропух.

— Я застрягла в лісі жахіть і я тут зовсім сама, і… здається, скоро стемніє, — сказала Тіфані. — Що мені робити?

Ропух розплющив одне сонне око і пискнув:

— Геть.

— А то з тебе помічник!

— Найкраща порада у світі, — відповів ропух. — А тепер поклади мене в кишеню, а то від холоду я впадаю в сплячку.

Тіфані неохоче поклала тваринку назад до кишені фартуха і випадково намацала томик «Овечих недуг».

Вона витягла книжку і розгорнула навмання. Це був розділ про лікування зіпріння — увесь текст закреслили олівцем, а на берегах акуратним круглим бабусиним почерком було виведено:

Тіфані дбайливо згорнула книжку й обережно, щоб не розбудити ропуха, поклала у кишеню. А тоді, міцно вхопивши ручку сковорідки, ступила у синяву тінь.

«Звідки беруться ці тіні, якщо на небі нема сонця?» — думала вона, бо краще зосередитись на таких питаннях, аніж розмірковувати про значно гірші речі.

Та цим тіням не потрібне світло. Вони клубляться понад снігом самі по собі, а коли Тіфані підступає ближче — щезають. Ну, це принаймні непогано.

Тіні юрмились в неї за спиною. Вони йшли за нею назирці. Декілька разів Тіфані оберталась до них обличчям і тупала на них — тоді тіні відступали і ховалися за деревами, та вона знала — варто відвернутися, як вони тут як тут.

Попереду вона вгледіла дрімку, що ховалася за деревом. Тіфані на неї крикнула і замахнулась сковорідкою — і та пошкандибала геть.

Роззирнувшись довкола, Тіфані побачила ще двох дрімок далеко позаду.

Стежка вилась догори і ховалась у чомусь, що скидалося на ще густіший туман. Туман злегка переливався. Тіфані попрямувала вперед, бо іншої дороги не було.

Коли вона піднялася на вершину, то опинилася над долиною.

Там сиділо чотири дрімки — великі такі, більші за тих, що їй траплялися раніше. Вони сиділи одна навпроти одної, наче по кутах квадрата, випроставши коротенькі ніжки. Кожна мала золотий ошийник і прип’ятий до нього ланцюг.

— На ланцюгу? — здивувалася Тіфані вголос. — Але ж…

…хто міг прип’яти дрімку на ланцюг? Тільки хтось, хто й сам вміє снувати сни.

«Ми тримали на ланцюгу вівчарок, щоб ті допомагали нам пасти отару. Дрімки пасуть сни для Королеви…»

По центру квадрата, в якому сиділи дрімки, клубився туман. Сліди копит і сліди Роланда вели повз дрімок на прив’язі — у гущу туману.

Тіфані вертнулась на місці. Тіні відсахнулись. Враз довкола стало пусто: ану співу пташок, ані шелесту лісу. Вдалині вона розгледіла ще трьох дрімок — їхні великі, круглі і розлізлі писки визирали з-за дерев.

Вони її оточили і пасли.

Як би було добре, якби хтось був поруч і її спинив:

— Ні! Це надто небезпечно! Не роби цього!

На жаль, нікого поруч не було. Вона ось-ось зробить щось небувало відважне, а ніхто навіть не знатиме, якщо щось піде не так. Це її страшить і водночас… дратує. Як її це дратує! Це місце її дратує. Глупе і дивне.

Те саме вона відчувала, коли Дженні виплигнула з річки. З її річки! І та Королева викрала її брата! Може, це й егоїстично так думати, але лють — це краще, ніж страх. Страх — це холодний і вогкий безлад, а от лють — гостра. І Тіфані це на руку.

Дрімки пасуть її! Як вівцю!

Розлючена вівця може покласти на лопатки злого собацюру.

Отже…

Чотири великі дрімки сидять по кутах квадрата. О, це буде усім снам сон…

Замахнувшись сковорідкою — високо, аж по плече, щоб змести те, що насмілиться наблизитись, і, ледь стримуючись, щоб не впісятись, Тіфані поволі почала спускатися пагорбом, бредучи крізь сніги і тумани…

…і прибрела вона у літо.

Спека, наче жар з духовки, обпалила їй обличчя, аж Тіфані зойкнула.