Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Це жива тварина. Такого смороду не придумаєш.

І тут вистрибнули пси…

Першому дісталось дном пательні, і він дав сторчака. Другий спробував було її клацнути зубами, але відволікся на малолюдків, що повилазили з-під кожної його лапи. Важко кусатись, коли всі чотири лапи роз’їжджаються навсібіч, а на голову вилазять малолюдки… яке там кусання на думці!

Нак Мак Фіґлі не терплять гончаків.

Тіфані придивилась до білого коня. Він теж справжній, як їй здалось. Верхи сидів хлопець.

— Ти хто? — спитав він.

Але з його вуст це прозвучало наче:

— Що ти таке?

— А ти хто? — запитала Тіфані, відгортаючи волосся з лоба. Це найкраще, на що вона спромоглась.

— Це мій ліс, — сказав хлопець. — Наказую тобі мене слухатись!

Тіфані придивилася до нього уважніше. Тьмяне, наче вже своє відсвітило, світло Дивокраю не давало добре розгледіти хлопця, але що більше вона придивлялася, то більше впевнювалась у своїй здогадці.

— Ти Роланд, чи не так? — спитала вона.

— Не смій так до мене звертатись!

— Так, це ти. Син Барона!

— Наказую тобі замовкнути!

Вираз його обличчя змінився — він зморщився і порум’янів, наче от‑от розреветься і щосили стримується. Він замахнувся батогом…

І батіг ледь чутно цвьохнув. Тіфані глянула додолу. Нак Мак Фіґлі з’юрмились під конем і повилазили один одному на плечі, щоб перерізати попругу у сідлі.

Тіфані зробила жест рукою:

— Стій! — крикнула вона командним тоном. — Поворухнешся — і впадеш з коня!

— Ти мене зачарувала? Ти відьма? — хлопець кинув батіг додолу і витяг з-за пояса довгий кинджал. — Смерть відьмі!

Він пришпорив коня, і світ сповільнився, розтягнувши момент і наче коментуючи «ай-яй-яй»: хлопець, все ще тримаючи кинджал, звалився з коня і приземлився сторчма у сніг.

Тіфані вже знала, що буде далі. З-за дерев пролунав голос Пограба:

— Ото ти попався, хлопче! Хапайте його!

— Ні! — верескнула Тіфані. — Не руште його!

Хлопець відсахнувся, витріщившись з переляку на Тіфані.

— Я тебе знаю, — почала вона. — Ти Роланд. Ти Баронів син. Кажуть, що ти загинув у лісі…

— Мовчи! Про це не можна говорити!

— А це чому?

— Бо зле буде!

— І так уже зле, — сказала Тіфані. — Послухай, я тут, щоб врятувати мого…

Та хлопець зіп’явся на ноги і чкурнув у ліс. Він озирнувся і закричав:

— Дай мені спокій!

Тіфані побігла було за ним, перестрибуючи вкриті снігом колоди, але він усе віддалявся та віддалявся, шмигаючи від одного дерева до іншого. А тоді він спинився і озирнувся.

Тіфані підбігла до нього і сказала:

— Я знаю, як тебе звідти витягти…

…і пустилась у танок.

Вона тримала за руку папугу, чи, принаймні, когось із папужою головою.

Ноги самі виписували ідеальні кроки. Вона кружляла, тримаючись за руки з тепер уже павичем, чи принаймні з кимось із павичевою головою. Вона визирнула з-за його плеча і побачила, що вже не в лісі, а в якійсь кімнаті, ні, залі, повній людей — і всі танцюють.

«Ох, — подумала вона. — Ще один сон. Яка ж я розтелепа…»

Музика лунала дивна. В ній був ритм, але він був нечіткий і чудний, наче музики вперше взяли інструменти до рук, пірнули у воду і грали ноти задом наперед. Танцюристи були в масках, принаймні вона сподівалася, що то маски. Вона спіймала себе на думці, що теж дивиться крізь прорізи для очей, на ній теж маска і довга блискуча сукня.

«ОК, — подумала вона розважливо. — Я натрапила на дрімку і опинилася тут. Уві сні. Але це не мій сон. Дрімка ліпить марево з усього, що знайде в голові, але я ніколи не мріяла про…»

— До ре мі мі ре до? — спитав павич. Голос його лився, як музика. Це був майже голос, однак не зовсім.

— Так, — сказала Тіфані. — Чудово.

— Со?

— Так, до ре мі ре до?

Здається, подіяло. Павичеголовий танцюрист вклонився і сумно мовив:

— Ку ку соль, — і пішов собі геть.

«Десь тут є дрімка, — промовила Тіфані сама до себе. — І дуже вправна. Це солодкий сон».

Та і в ньому були невеличкі неполадки. В кімнаті були сотні людей, але ті вдалині, хоч і рухалися доволі природно, були, як і дерева, — всього лиш кольоровою плямою. Однак, щоб зауважити це, слід було добре придивитися.

«Перший Погляд», — подумала Тіфані.

Повз неї минало безліч пар у лискучому вбранні і масках — так, наче вона просто одна з гостей. Ті, хто не йшли танцювати, прямували до довгих столів, що гнулися від усіляких наїдків.

Такі страви Тіфані бачила лиш на малюнках. На фермі, звісно, ніхто не голодував, але навіть коли їжі було більше, ніж вдосталь — на Вепроніч чи по жнивах, такого в них не було ніколи.