Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— То як же ж вибратися з тої дрімоти?

— Найліпший спосіб — знайти дрімку, — сказав Пограбуйко. — Вона десь там є, ховається десь. А тоді дати їй добрячого копняка…

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «копняка»?

— Голову їй відрубати. От то помагає.

«От тепер я вражена, — подумала Тіфані. — Але здались мені такі враження…»

— І це — Дивокрай? — спитала вона.

— Ая. Туристів сюди не водять, — відповів Вільям. — А ти — молодець. Ти опиралася. Ти зрозуміла, що щось не так.

Тіфані пригадала собі милого котика і пастушку, що впала з полиці. Вона сама собі намагалася подати знак. Треба було бути пильнішою.

— Дякую, що ви по мене прийшли, — сказала вона лагідно. — Як ви мене знайшли?

— Ми будь-куди знайдемо дорогу, навіть у др-р-рімоту, — відповів Вільям, усміхаючись. — Ми ж, зрештою, викрадачі.

Шматок дрімки впав з дерева і гепнувся у сніг.

— Більше їм мене не впіймати! — вигукнула Тіфані.

— Ая. Я бачу. У тебе жага крові, — сказав Вільям, і в голосі звучали нотки захоплення. — Якби я був дрімкою, то навіть би не підступався близько. Але ти знай, що їх ще буде і буде, а вони бувають ой які підступні. Вони служать вартовими у Крулеви.

— Я не дам себе ошукати!

Тіфані враз пригадала той жах, коли все навколо почало втрачати свою подобу і змінювати форму. Найгірше, що це все відбувалося в неї вдома, на її території. Це було справжнє жахіття, коли великі безформні кусні гепалися на підлогу кухні. Лють свою вона теж пригадала. Хтось намагався вторгнутися у її дім .

Те щось не просто намагалося її вбити, воно її принизило …

Вільям пильно на неї подивився:

— Ая, ти маєш фест розлючений вигляд, — сказав він. — Ти, мабуть, дуже любила свого брата, якщо готова боротися за нього із чудовиськами…

Тіфані не могла спинити потік думок. «Я не люблю брата. Знаю, що це так. Він… як вчепиться, то не відчепиться, ходить помалу, стільки часу згаяно, бо треба його глядіти, і верещить він, усе йому дай та дай. І не поговориш з ним нормально. Все, що він може, — вимагати».

Та Задня Думка була інша: «То мій брат! Мій дім, моя сім’я, мій брат! Та як вони сміють чіпати моє !».

Її вчили не думати лиш про себе. Вона — не егоїстка, принаймні у звиклому значенні цього слова. Вона намагається дбати про інших. Ніколи не бере останній шматок хліба. Але зараз не про це.

Вона не якась особливо шляхетна, відважна чи добра. Вона робить те, що слід робити, бо інакше не можна. І тут їй згадався…

…ліхтар Бабуні Болячки, що у морозяну іскристу ніч чи в громовицю, що більше скидалася на безжальну війну, миготів на полонині і рятував заблудле ягня від смертельного морозу чи витягав барана, що звалився з кручі. Крізь мороз вона брела вночі у пошуках дурнуватої овечки, від якої й спасибі не діждешся, і яка завтра ж утне таку ж дурницю і потрапить у халепу, можливо, й ще більшу. Вона йшла, бо не йти — немислимо.

Одного разу дорогою їм стрівся мандрівний крамар з ослом. Ослик був малий — його ледь видно з-під нав’ючених мішків. Ослик впав під тягарем і крамар лупив його дрюком.

Тіфані розплакалась, коли це побачила, а Бабуня щось тихо наказала Блискавці та Грому…

Крамар лишив ослика в спокої, коли почув гарчання собак. Ті обступили його з обох боків так, що він не міг одночасно тримати їх обох у полі зору. Він замахнувся на Блискавку, але Грім загарчав ще загрозливіше.

— Я б на вашому місці цього не робила, — промовила Бабуня.

Крамар був не дурний. Собаки дивилися на нього незворушним сталевим поглядом. Він опустив дрючок.

— А тепер кидай дрюка, — сказала Бабуня. Чоловік послухався, кинувши його, наче той запік його в долоню, додолу, аж закурилося.

Бабуня Болячка підійшла і підняла ту патичину. Тіфані добре пам’ятає, що це була вербова лозина — довга і пружка.

І тут — так швидко, що рука замиготіла в повітрі, — Бабуня цвьохнула крамаря по обличчю, залишивши дві червоні смуги. Чоловік хотів було дати Бабуні здачі, але вчасно спам’ятався, бо собаки тільки й чекали команди «фас».

— Що, болит? — запитала Бабуня ввічливо. — Тепер ти зрозумів, хто ти, а хто я. Ти продаєш баняки і пательні, і непогані, наскільки я знаю. Але одного мого слова досить, щоб ти сюди свого носа не потикав. Ясно тобі? Краще нагодуй тварину, а не лупи. Ти мене зрозумів?

Крамар кивнув. Очі мав заплющені, руки йому тряслись.

— На тому й порішили, — сказала Бабуня Болячка. Собаки миттю втихомирились і знову стали просто собі вівчарками. Вони підійшли до Бабуні і сіли по обидва боки від неї, висолопивши язики.