Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Чоловік розпакував клунки, нав’ючені на ослика, і взяв собі трохи тягаря на плечі, а тоді обережно штурхнув ослика, щоб той встав. Бабуня, набиваючи люльку «Веселим Моряком», спостерігала за ним. А тоді, коли запалила люльку, сказала, наче це щойно спало їй на гадку:

— Ті, хто в силі, мают помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосих.

Тіфані подумала: «Може, така і має бути відьма? Це не зовсім те, що я собі думала! А де ж крута сторона відьомства?».

Тіфані підвелася:

— Ходімо! — сказала вона.

— А ти шо, не стомиласі? — спитав Пограб.

— Нам треба йти!

— Ая, добре! Крулева, напевно, пішла до себе, по той бік лісу. Ми тебе понесемо, а то будемо плентатисі пару годин…

— Я хочу йти сама!

Спогад про велетенське мертвецьке обличчя дрімки ожив у пам’яті, але лють його швидко витіснила:

— Де моя сковорідка? Красно дякую! Рушаймо!

Вони пробиралися крізь дивні дерева. Сліди кінських копит аж виблискували у темряві. То тут, то там вони перетиналися з іншими слідами — це могли бути пташині сліди, а ще були круглі відбитки, що могли належати кому-завгодно, і смуги, немов сліди змій, якби водилися снігові змії.

Малолюдки бігли по праву і по ліву руку від неї.

Навіть коли лють вгамувалася, на цей світ неможливо було дивитися, щоб не лускала від болю голова. Те, що було вдалині, набувало форми вкрай швидко, а як тільки його минеш, воно знову змінювалось…

Майже несправжній, так казав Вільям. Майже сон. Цьому світу бракувало справжності, щоб предмети вдалині мали обриси реального. Божевільний маляр поспіхом квацяє фарбами.

Коли вона придивлялася до дерева, то воно мінялося на очах, уподібнювалося до справжніх дерев і вже не скидалося на щось, намазюкане Погіршаєм, і то — із зав’язаними очима.

«Це вигаданий світ, — подумала Тіфані. — Майже як казка. В казці й не треба описувати дерева детально, хто на це зважає?»

Тіфані спинилася на галявинці і уважно роздивлялася дерево. Дерево ніби розуміло, що на нього дивляться. Воно набувало обрисів справжнього: стовбур вкрився корою, на великих гіляках з’явилося розгалуження гіллячок.

Довкола її стіп танув сніг. Танув — не зовсім відповідне слово. Він просто щезав, а зі споду з’являлися листя та трава.

«Якби я була світом, якому бракує справжності, — думала Тіфані, — то сніг би був зручним рішенням. Його можна зробити завиграшки. Все довкола просто біле. Біле і просте. Але я зараз це ускладню. Я ж справжня, на відміну від цього світу».

Почулося дзижчання, і Тіфані глянула вгору.

Раптом у повітрі замиготіли крихітні, менші за фіґлів, людці з крилами, як у бабок. Довкола них сяяв золотавий ореол. Тіфані зачаровано потяглась до них рукою…

Тієї ж миті вона відчула, як чи не увесь клан Нак Мак Фіґлів смикнув її щосили і відіпхнув у кучугуру снігу.

Коли вона вибралася звідти, галявина обернулася на поле бою. Малолюдки стрибали і колошматили крилатих людців, які кружляли над ними і дзижчали, наче оси. На її очах двоє шугнули на Пограба і, вчепившись у волосся, підняли його високо над землею.

Борсаючись в повітрі, він щодуху верещав. Тіфані підстрибнула і вхопила його за пояс, водночас другою рукою відмахуючись від крилатих чудовиськ. Ті відпустили малолюдка і, вправно вивернувшись від неї, чкурнули, відчайдушно тріпочучи крильцями, наче колібрі.

Звідкілясь зачулося:

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

Пограб борсався в обіймах Тіфані:

— Швидко! Постав мене на землю! — верещав він. — Зара буде поезія!

Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині.

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

Це було схоже на рик зраненого звіра. Але насправді це стогнав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, що стояв у кучугурі снігу, поклавши одну руку на серце, а другу випроставши поперед себе. Дуже театрально.

Він закотив очі і стогнав:

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

— Ая, як тя муза запопаде, то тримайте мене семеро, — сказав Пограбуйко, затуляючи вуха долонями.

— О-о-о-о-о-о-ой-й-й-й-й-й-й, жаль великий і туга стр-р-рашна, — дуднів малолюдок, — нас спіткали, коли ми завітали у той Дивокр-р-рай, де все занепало і в скор-р-рботі пр-р-ропало…

Крилаті істоти завмерли, а тоді заметушились. Вони буцались безпорадно одне в одного.

— Незліченні стр-р-рахіття тр-р-рапляються щодня, — завивав далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І, прикро зізнатись, феї кр-р-рилаті немилосер-р-рдно на нас з неба напали.