Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Стіни стояли на місці. Підлога, як завше, рипіла. Домашні капці не змінилися: такі ж старі, зручні і з рожевою обскубаною опушкою.

Вона стояла посеред кімнати і тихенько промовила:

— Є тут хто?

У відповідь бекнула овечка. Та вона десь далеко, на пагорбах, і не могла її чути.

Двері рипнули і відчинились, до кімнати прослизнув Щуроміх. Він терся їй об ноги і мурчав, як виляски грому, а тоді стрибнув на її ліжко і скрутився калачиком.

Тіфані неквапно і замислено одяглась, сподіваючись, що кімната скористається нагодою і викине якийсь коник.

Внизу мама готувала сніданок. Вона поралася коло мийки.

Тіфані вихором пронеслася повз неї, до посудомийні, а звідти — до молочарні. Навкарачки проповзла по підлозі, зазираючи під мийку і шафки.

— Можете виходити, чесно, — сказала вона.

Анічичирк. У молочарні нікого, крім неї, не було. Вона любила залишатись тут наодинці. Це, так би мовити, її власний простір. Але не тепер. Тепер тут занадто порожньо, занадто чисто…

Коли вона прибрела назад до кухні, мама все ще поралася коло мийки — мила начиння, а на столі вже парувала тарілка вівсянки для Тіфані. Стіл було накрито на одного.

— Сьогодні я зіб’ю більше масла, — сказала Тіфані, сідаючи за стіл. — Молока ж так багато.

Мама кивнула і поставила вимиту тарілку на сушку біля мийки.

— Мамо, я провинилася, чи що? — спитала Тіфані.

Мама заперечно кивнула.

Тіфані зітхнула:

— А тоді вона прокинулася. Це був всього лиш сон.

Це чи не найгірше завершення історії. Все було як насправді. Вона пам’ятає, як пахне димом печера малолюдків і як той… як його звали?.. ага, так, Пограбуйко… як Пограбуйко хвилювався, коли розмовляв з нею.

Так дивно, що Щуроміх лащився до неї. Він за першої ж нагоди біг до неї на ліжко, але вдень завжди тримався від неї осторонь. Як дивно…

З камінної полиці почувся бренькіт. Порцелянова пастушка на Бабусиній полиці заходила ходуном. Тіфані завмерла з ложкою каші на півдорозі до рота і дивилась, як та зараз впаде, і таки так — фігурка ковзнула додолу і розбилася на друзки.

Бренькіт не вгавав. Тепер деренчало в печі. Тіфані бачила, як дверцята тремтять на завісах.

Тіфані глянула на маму — та й далі розставляла вимитий посуд на сушці. Але тарілку мама тримала не в руці…

Дверцята пічки злетіли із завіс і ковзнули на підлогу.

— Не їж вівсянку!

Нак Мак Фіґлі — сотні малолюдків — увірвались до кухні і заповнили всю кімнату.

Стіни затремтіли. Підлога хитнулась. І тепер біля мийки стояла навіть не людська істота, а… щось, і те щось від людини мало не більше, ніж імбирний чоловічок — сіре, як прокисле тісто, ворушке, і воно посунуло на Тіфані!

Малолюдки закрутилися хурделицею і рушили йому назустріч. Тіфані глянула в очі того «чогось» — крихітні чорні цятки. І десь із самого її нутра вирвався крик.

Ні задніх думок, ні передніх — тільки крик! Зірвавшись з губ, він заповнив собою увесь простір, зробився наче той чорний тунель, в який вона провалилася, під звуки, що лунали позад неї:

— Чого витріщилася, га? Копняків захтіла, та?

Тіфані розплющила очі. Вона лежала на вологій землі у засніженому похмурому лісі. Малолюдки за нею стривожено спостерігали, але дехто з них пильно вдивлявся у гущавину лісу.

Там, поміж дерев, було… щось. Шматки чогось. Воно було сіре і висіло на гіллі, наче старе шмаття.

Тіфані повернулась до Дурноверхого Вулі, що стояв позаду і схвильовано на неї дивився.

— Це ж був сон, правда? — спитала вона.

— Не зовсім, — відповів він. — І сон, і ява.

Тіфані рвучко сіла, аж малолюдки відстрибнули.

— Але там… щось було, а тоді ви всі повистрибували з печі! — сказала вона. — Ви мені приснились! Що це за істота була?

Вільям-співець втупився в неї поглядом і збирався з думками.

— Це була дрімка, — пояснив він. — Пам’ятаєш, тут нема нічого свого? Усе є відображенням ззовні. Або вкрадене з іншого світу. Або Крулева начарувала. Дрімка ховалася в деревах, і ти так швидко йшла, що не звернула уваги. Знаєш, що таке павуки?

— Та звісно!

— От, павуки плетуть павутину. Дрімки плетуть сни. Тут це легко. Твій світ — майже справжній. А цей — майже несправжній. Майже сон. А дрімки висновують для тебе сни, такі собі пастки. Якщо ти щось з’їсиш уві сні, то не захочеш звідти йти.

Він явно собою пишався і чекав, що Тіфані буде вражена.

— А навіщо дрімки це роблять? — спитала Тіфані.

— Вони люблять дивитися сни. Тобі уві сні добре — вони тішаться. Вони будуть дивитися, як ти їсиш примарну їжу і тішитися, а насправді ти помиратимеш голодною смер-р-ртю. А тоді дрімка тебе ззість. Не одразу, звісно ж. Вона трохи зачекає, поки ти підгниєш, бо вона, знаєш, беззуба.