Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Під бруднувато-білим небом, скільки око сягало, лежав сніг. Здавалося, що Тіфані опинилася всередині м’ячика для пінг-понгу. Тільки чорні стовбури і витке гілля дерев, розкиданих то тут, то там, вказували на те, де закінчується земля, а де починається небо…

…і ще сліди копит. Вони рясніли на снігу аж до чорнодеревого лісу, вкритого шапкою снігу.

Холод голками впинався в шкіру.

Тіфані глянула додолу і побачила, як Нак Мак Фіґлі, по пояс у снігу, пробиралися крізь ворота. Вони йшли мовчки. Дехто оголив шабелини.

Вони не сміялися і не жартували. Вони пильнували.

— Гаразд, — озвався Пограбуйко. — Файно є. Чекай нас ту, і ми приведемо твого малого. То раз плюнути.

— Я з вами! — випалила Тіфані.

— Нє, келда не ходе…

— А я — ходю! — вигукнула Тіфані, здригаючись від холоду. — Тобто, піду! Це ж мій брат. До речі, а де це ми?

Пограбуйко глянув на білясте небо. Сонця видно не було.

— Ми на місці, — сказав він. — Тож вже можна сказати. Це те, що ви називаєте Дивокраєм.

— Це Дивокрай? Та не може такого бути! На малюнках він не такий. В Дивокраї такі… деревця, квітки і сонечко! І ще — передзвін срібних дзвоників! Товстощокі малюки в комбінезонах трублять у ріжки! Крилаті істотки літають! Я бачила на малюнках…

— Не все ту було так, як зара, — відрубав Пограб. — І ти з нами не йдеш. Бо ти неозброєна, ось так.

— А чим це моя сковорідка не догодила? — спитала Тіфані.

Щось бемкнуло її по литках. Тіфані озирнулась і побачила, як Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока переможно її тримає.

— Ага, фест пательня, — буркнув Пограб. — Але ту треба мати шабелину із громованого заліза! То є офіційна загарбницька зброя для вторгнення у Дивокрай.

— Сковорідкою я користуюся вправно, — сказала Тіфані. — І я…

— Тривога! — верескнув Дурноверхий Вулі.

Вдалині Тіфані розгледіла валку чорних цяток. А тим часом хтось видряпався їй догори по спині і виліз з ногами на голову.

— Це чорні псиська, — оголосив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Їх тьма- тьмуща!

— Від псиськів не втечеш! — закричала Тіфані, хапаючи сковорідку.

— Та й не треба, — сказав Пограб. — З нами ж співець! Тільки ти вушка затули краще…

Вільям, втупившись у песячу зграю, що наближалася до них, повідкручував рурки з мишиці і поскладав їх у торбу, що висіла в нього на плечі.

Собаки вже були дуже близько. Тіфані чітко бачила їхні гострі, як леза, ікла та вогняні очі.

Неквапом Вільям витяг з торби коротші та менші сріблясті рурки і поприкручував їх до мишиці. Спокійно і виважено, він і не думав метушитися.

Тіфані міцніше взялася за держак сковорідки. Пси не гавкали. Краще б вони валували — було б не так моторошно.

Вільям вклав мишицю під пахву і подув щосили, аж міх напнувся.

— Я вам заграю, — оголосив він, коли собаки підійшли так близько, що Тіфані бачила, як слина капає їм з пащ. — Невмир-р-рущу пісню, «Кор-р-роль під водою».

Всі як один Нак Мак Фіґлі покидали шабелини і позатуляли долонями вуха. Вільям приклав мишицю до уст, притупнув ногою раз чи двічі і заграв — акурат тоді, коли пси намірилися стрибнути на Тіфані. І тоді все сталося нараз. Тіфані зацокотіла зубами, тобто зуби зацокотіли самі. Сковорідка завібрувала і впала додолу. Собацюра, що хотів було на неї плигнути, беркицьнув назадгузь, а очі його розбіглись у різні боки.

Гончакам не було діла до малолюдків. Пси вили. Ганялись за своїми хвостами. Перекидались по снігу. Спотикались і буцались. Зграя безжальних захеканих убивць обернулась на купку нещасних тварин, що крутились, вертілись і намагались виплигнути з власних шкур.

Сніг розтав довкола Вільяма. Щоки його розчервонілися від напруги. Все навколо парувало.

Нарешті він вийняв рурку з рота. Гончаки, що борюкалися в болоті, попіднімали голови. А тоді всі як один підібгали хвости і повтікали чимдуж.

— Ну що ж, теперка вони знают, що ми ту, — сказав Пограб, втираючи сльози.

— Со се буво? — спитала Тіфані, перевіряючи, чи всі зуби на місці.

— Мелодія болю, — пояснив Пограбуйко. — Ти її не чуїш, бо то є дуже високі звуки, а песики чуют. І гулова їх від того болит. А тепер час рушати, а то вона ще когось пришле.

— Королева їх прислала? Але ж вони наче з нічного жахіття явились! — вигукнула Тіфані.

— Ая, — сказав Пограбуйко. — Вони звідти і є.

Тіфані глянула на Вільяма-співця. Він незворушно міняв рурки в мишиці. Він їй підморгнув.