Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Все йде не за планом. Мала ж бути чарівна брама. Певно, що так.

Булькіт у вухах знаменував, що хтось неподалік грає на мишиці. Тіфані озирнулася і побачила Вільяма — він стояв на поваленому камені: щоки надуті, акурат як і сама мишиця.

Тіфані йому помахала:

— Що там? — спитала вона.

Вільям вийняв рурку з рота, і булькіт у вухах вщух:

— Ая, — відповів він.

— Це шлях до земель Королеви?

— Ая.

— А, може, б ти завдав собі клопоту і відповів мені нормально?

— Келді не треба підказувати, — нарешті відповів Вільям. — Келда все сама знає.

— Але ти ж знаєш! Ти б міг мені сказати!

— Ага, а ти б могла сказати «будь ласка», — відповів Вільям. — Мені дев’яносто шість років. Я тобі не пупсик у ляльковому будиночку. Твоя бабуні була файна жінка, то так. Але мені не буде наказувати якась шпиндючка.

Тіфані на мить відібрало дар мови, а тоді вона полізла в кишеню по ропуха.

— Шпиндючка? — спитала вона.

— Це щось мале, — пояснив ропух. — Довірся мені.

— І це він обізвав мене малою?!

— В душі я за тебе більший! — відповів Вільям. — І я сумніваюся, що ти б дуже тішилася, якби до тебе приплентався велетень і щось почав наказувати!

— А от стара келда вам наказувала! — огризнулася Тіфані.

— Ая! Бо вона заробила собі пошанівок! — голос співця луною покотився поміж каменів.

— Прошу тебе, допоможи! Я не знаю, що робити, — заблагала Тіфані.

Вільям витріщився на неї:

— Ая, але до цього ти справувалася непогано, — відповів він шанобливо. — Ти відкараскалась від шлюбу і не переступила закон, ти, хитрунко. Тобі все під силу, тільки дай си часу. Не можна от тако з порога хотіти, щоб усе було, як ти хочеш. Ти тільки те й робиш, що волаєш і вимагаєш цюців, розумієш? Роззуй вочі, дівчино. Думай головов.

І на цьому він знову запхав рурку в рота, надув щоки, аж шкіряний міх напнувся, а в Тіфані знову забулькотіло у вухах.

— Ропуше, а що ти на це скажеш? — спитала Тіфані, зазираючи до кишені фартуха.

— Боюся, ти тут сама по собі, — озвався ропух. — Ким би я дотепер не був, та я геть нічого не знаю про невидимі двері. І мене обурює це пре-син-гу-ван-ня, до твого відома.

— Я не знаю, що робити! Може, слід сказати якесь чарівне слово?

— Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? — відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною.

Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно.

«О, ні, — подумала вона. — Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!»

«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю — все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду …»

Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги».

Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки, що зібралися довкола неї.

Вони вірять, що слова чарівні…

Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла.

— Закрути, — мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями.

— Закрути — це спазми тельбухів у ярки, — читала вона далі, — що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці.

Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись.

— Чухачка, — читала далі Тіфані.

Фіґлі заметушились від нетерплячки.

— Чухачка — це вар’ятські зміни в шкірному покриві, зокрема навколо бомбонів. Скипидар ефективно використовується у лікуванні…

А тоді, краєм ока, вона зауважила ведмедика: маленького такого і неприродної червоної барви. Тіфані здогадалася, що це за видиво. Це — улюблені ласощі Погіршая. На смак, як підсолоджений клей, стовідсоткова хімія.

— Ага, — сказала вона вголос. — Мій брат тут точно був…

Фіґлі заметушилися.

Тіфані зробила крок вперед, все ще читаючи з «Овечих недуг» про мастит ніздрів і падачку, але не спускаючи ока з торфовиська. І побачила ще одного ведмедика, цього разу зеленого і майже непомітного в траві.

«Гаразд, — подумала Тіфані. — Ось неподалік один із трьох каменів у арці; два великі камені і поверх них — ще один». Вона вже проходила попід цією аркою, але нічого не сталося.