Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— А птахи що на то кажуть?

— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати!

— Справді?

— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати!

Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин.

— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як…

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок.

— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі?

Юний малолюдок спантеличився.

— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія.

— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто!

— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи…

— Вони обговорюють мене ?

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися.

— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е…

Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком.

— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене.

Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням.

Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям.

— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами.

— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється.

— Що саме? — спитала Тіфані.

— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю.

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий.

— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра?

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями.

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст.

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух:

Ая, вона великувата, але то не її провина.

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити.

Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає.

Ая, вона трохи замолода.

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку.

Трясця, хлопці, що ви то мелете?

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно.

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє!

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ — маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати.

В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася.

— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова.

— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік.

— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані.

— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів…