Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Натомість вона сказала:

— Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном.

— Без проблем, — відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Він там!

І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, — булькіт фіґлівського свистка.

Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала її і взялася за олівець — писати послання.

Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді — дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…».

Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила [6] Слів бракне, щоб описати фіґля в кілті догори дриґом, тому ми й не намагатимемося . — Прим. авт. .Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, — а то вуха повідпадають.

Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила:

— Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить?

— Ая, пані.

— Дякую… а… це боляче — ось так приземлятися на голову?

— Ні, пані, але страшне як соромно.

— Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, — сказала Тіфані. — Треба зробити… таку собі подушку безпеки…

— Як то подушку безпеки? — перепитав спантеличено літун.

— От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї — камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю.

Гаміш витріщився на неї в усі очі.

— Ти зрозумів? — спитала Тіфані.

— Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, — відповів він ґречно.

— Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину?

— Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! — відповів Гаміш.

Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке:

— А де була Королева, коли спустився туман?

Гаміш вказав кудись за небокрай:

— Десь от там, пані.

Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, — щонайменше десять миль звідси, — і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище.

А хтось застерігає, що місце краще оминати.

Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори.

— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов…

Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо.

— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою.

— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Справді?

— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує.

— Це страшно! — вигукнула Тіфані.

— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки.

Канюк став цяткою вдалині.

— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані.

— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить.